– Як то підплатив? Хіба суддя бере?
– Не судія, а судіїха. Адже його Рухля ще вчора голосила: "Ну, ну, піде Марусяк завтра на термін, а верне за місяць. Скажіть йому, щоб набрав досить футрашу, бо буде годувати не тілько себе, але й арештантські воші. А в раді громадській тоді буде, як на моїй долоні волосся виросте".
Марусяк ще щось хотів говорити, коли жид підійшов до Євгенія і, торкнувши його за плече, мовив, підіймаючи ярмурку на голові.
– Bitte Sie, Herr, auf ein Wort!1
– Чого вам треба? – запитав його Євгеній.
– Я би хотів просити... Я би мав пану щось сказати.
– Говоріть.
– Але я би хотів у чотири очі.
– Говоріть і в шість. Я з вами ніяких секретів не маю.
– То пан адукат? І пан хочуть боронити отсего-о?
– Так.
– А пан знають, що то за чоловік?
– Знаю.
– Та-а-ак? – протягнув жид. – Ну, ну!
І він відвернувся, силкуючися надати свойому лицю згірдний і байдужний вигляд. Євгеній знав сей жидівський маневр. Він знав, що жид не має нічого особливого сказати йому, але рад би своїм секретним говоренням з адвокатом наполохати селянина, посіяти в його душі недовір’я до адвоката, а се в усякім разі можна буде потім використати. Сього власне не хотілось Євгенію, і для того він ніколи не піддавався на такі маневри.
Та ось, нарешті, викликано справу Лейби Хамайдеса против Ілька Марусяка. Євгеній, а за ним обі сторони ввійшли до зали. В ній було вже душно, чути було запах цибулі, хлопських кожухів і людського поту. Страхоцький сидів на своїм кріслі блідий, змучений і майже сонний. Прокуратор сидів також задуманий; у нього була молода і гарна жінка, яку він дуже любив, але не менше підозрівав, що ошукує його з капітаном від уланів. Була власне одинадцята – пора, коли його Міля одягається і коли – говорено йому – капітан заходив до неї кілька разів. Прокуратор кляв у душі отсей проклятий уряд і всі ті справи, що заставляють його сидіти тут і не позволяють хоч на хвилину скочити додому, поглянути, що там робиться. І ще той дідьчий адвокат! Якби не він, можна б було спокійно тепер зробити перерву хоч на півгодини; а так Страхоцький уперся конче перевести ще сю розправу і позбутися Євгенія і аж тоді зробити перерву. А тоді для нього бігання додому може бути зовсім безпредметове. Тільки один практикант держався бадьоро і свобідно і був, бачилось, душею сеї зали. Він випитав обі сторони quo ad generalia2 і, ткнувши Страхоцькому якийсь папір у руки, взявся за перо, щоб протоколювати розправу.
– Ну, ти, Ілько – як там тебе? – Марусяк, признаєш себе винним? – запитав суддя.
– Ні, – відповів Ілько.
– Ні? Як то ні? Адже ж ти бив Лейбу.
– Та бив.
– А знаєш, що бити не вільно?
– Та знаю.
– І як же ти смів його бити?
– Бо мусив.
– Як то мусив?
– Бо він би був мене набив.
– Був би тебе набив? А ти як знаєш, що був би тебе набив?
– Бо кинувся на мене з колом.
– То най би був бив, а ти б його був заскаржив.
– Ні, дякую красненько. Волить він мене скаржити.
– Ну, то тепер будеш сидіти за бійку. Пане Лейбо, правда то, що ви хотіли його бити?
– Неправда, прошу високого трибуналу, – мовив Лейба, піднімаючи ярмурку на голові. – Відки він знає, що я хотів?
– А видиш! – мовив Страхоцький до Ілька. – Лейба каже, що то неправда. То він перший кинувся на вас? – обернувся він знов до Лейби.
– Він перший ударив мене.
– А ви його вдарили?
– Ні, ані разу! То ще не все, прошу високого трибуналу. Він обікрав мене.
– Брешеш, жиде! – крикнув Ілько.
– Я маю свідки. Він обікрав мене, а коли я упімнувся за своє, він ще й набив мене. Я три неділі лежав хорий.
– Ти міг лежати й три роки, бо й так нічого не робиш, тілько кров ссеш із людей, – буркнув Ілько.
– Мовчи, хлопе! – завищав суддя. – Ах ти, поганине! Чи бач його, обікрав, ще й набив, і ще й лається перед судом! Кличте свідків!
– Перепрошаю пана совітника, – відізвався Євгеній, – я хотів би запитати дещо у пана Лейби Хамайдеса.
– А, прошу, прошу! – поквапився суддя.
– Пане Лейбо, – мовив Євгеній, обертаючись до Лейби, – ви ще досі не сказали нам, де то була та бійка?
– Де була? Де була, то була, а бити не вільно.
– Ну, се вже побачимо, а я просив би відповісти мені на моє питання.
– Що я буду пану відповідати! – буркнув жид і відвернувся лицем до судді.
– Прошу занотувати в протоколі, що пан Лейба не хоче відповісти на моє питання. Ну, то, може, ви, Ільку, скажете нам, де се було?
– В моїй хаті.
– А що ж робив пан Лейба в вашій хаті?
– Видумав собі якусь крадіж і прийшов робити ревізію.
– Ну, то, певно, прийшов з війтом?
– Ні.
– З присяжним?
– Ні.
– З польовим або з ким-небудь із громади?
– Ні.
– Як то, сам?
– Ні, не сам. Узяв собі до помочі двох жидів і ще трьох піяків, таких, що у него днюють і ночують. Влетіли нападом до моєї хати, перестрашили жінку і дітей, а коли я запитав їх, яким правом нападають мене, Лейба казав мене в’язати, а потім кинувся на мене з буком. Ну, я мусив боронитися.
– Правда се, пане Лейбо? – запитав Євгеній.
– Неправда!
– Ага, преці маємо відповідь.
– Нехай свідки скажуть, – мовив Ілько.
– Прошу високого трибуналу, я противлюся його свідкам.
– Але ж се ваші власні свідки, ті, яких ви привели, – мовив протоколянт.
Жид не знав, що на се сказати. Покликали першого свідка, Лейбового зятя Гершка.
– Скажіть нам, Гершку, що ви знаєте про сю справу? – запитав суддя.
– Я те знаю про сю справу, – забалакав Гершко швидко, мов говорив вивчене напам’ять, – що отсей Ілько вкрав у мойого тестя вночі...
– Перепрошаю пана совітника, – перервав його бесіду Євгеній, – я би просив заприсягти сього свідка.
– Що? Заприсягти? – скрикнув Гершко і зирнув на адвоката ненависним оком.
– Ага, ага, заприсягти, – похопився суддя і нараз зупинився. – Але-бо... А пан прокуратор мають який внесок?
– Згоджуюся з внеском пана оборонця.
– Ну, Гершку! Будеш присягати, – обернувся суддя до свідка.
– Я? Присягати? На таку дурницю?
– То не дурниця. Ви зачали говорити про крадіж, – замітив Євгеній.
– Про крадіж? Що то за крадіж? Ділетка кукурудзи – хіба то крадіж? – змагався жид.
– Принесіть тору*! – мовив суддя до возного.
Жид поблід, затремтів.
– Прошу високого трибуналу, я не буду присягати.