Церемоніальний марш відкрила знаменита полурота — офіцерська. Так оце вона? Врангель мало не скрикнув від болю при її наближенні. Як поріділа! Ще ж недавно бачив її повністю укомплектованою, а зараз... оце вас стільки зосталось для всіх моїх майбутніх атак?
Чітко, стрункими рядами проходять обірвані, нахмурені полки. Дивляться спідлоба! Чомусь не стільки на вождя спрямовують погляди, скільки на іноземних аташе, котрі обступають його. Проходять, як інтерновані, як арештанти, мовби навмисне хизуючись своїм упослідженим виглядом, мовби відчуваючи якусь хворобливу насолоду в тому, щоб на очах у всіх — як оті юродиві на папертях в часи великої смути — роздирати свої рани та струп'я. Хай кровоточать — дивіться! Не ховаємо своїх болячок, своєї озлобленості, свого зневір'я і відчаю...
— Парад приречених,— хтось кидає по-англійськи між журналістами.
Врангель чує це. Парад приречених? Помиляєтесь, панове! Ще не все пропало, ні! Він ще вирветься за Дніпро, вдереться в тили червоним, піде на з'єднання з Заходом, він ще здивує світ блиском своєї стратегії.
І знову чує, як хтось між журналістами по-англійськи відгукується про оці його славні офіцерські роти: є нібито щось антиприродне в них. Нонсенс. Офіцер, мовляв, тому й офіцер, що він оточений в бою солдатами, що він в центрі їх. А ці безсолдатні офіцерські роти, вони несуть в собі щось трагічне, приречене... Справді, де ж його армія? Та велика народна армія, яку він сподівався набрати отут, в українських степах? Україйа навідріз відмовила йому в цьому, донські станиці не відгукнулися теж, не піднялась на голос його і Кубань... їдучи сьогодні сюди, зробив страшне для себе відкриття: порожній тил! За всю дорогу від Джан-коя й до Перекопу і від Перекопу сюди майже не зустрів живої людини. А це ж головна дорога до його передових позицій. Якби це колись, в ту війну, на такій дорозі з військами не розминувся б: скачуть, було, без кінця вістові, стрекочуть мотоциклети, тисячами кушпелять резервісти, новобранці... Зараз пусто, безлюдно за спиною його військ. Лише вихор через дорогу проскаче та пастухи де-не-де бовваніють по степу, але ти не їхній вождь, і вони не твоє військо.
Зате Червона Армія, таке враження, не знає, куди дівати свої поповнення. Скільки вже їх перебито, скільки перемелено, а вони все йдуть і йдуть. Падає сотня, а родить тисячу. В чім річ? І все ж для зневіри ще немає підстав, панове. Ще побачите, що станеться з червоними, коли він почне трощити їхні тили. Зрештою, хіба справа в кількості? Армії їхні перетворяться в натовпи, в табуни охоплених панікою втікачів, коли пустить на них танки, з якими вони ще не вміють боротись...
Через майдан уже йде на рисях кавалерія, та улюблена його кавалерія, що ходить в атаки, як на свято,— з цигаркою в зубах. По традиційному звичаю вона й зараз мчить через майдан з цигарками в зубах, з чубами навипуск, тільки чому ж в очах верхівців, замість молодецтва й веселості, якась важка, озлоблена каламуть?
— А броньовики де? — підступивши до Врангеля, холодна запитує полковник Кокс, недавно прибулий із США.
— Які броньовики? — удав здивованого Врангель, хоча ждав цього запитання.
— Маю на увазі ті броньовики, що разом з кіннотою брали участь у штурмі каховських укріплень. Чи, може, встигли вже їх розгубити?
Дивізія справді мала на озброєнні чимало броньовиків, але їх, як і артилерію, корніловські командири за згодою головнокомандувача вирішили навмисне на парад не виводити. В їхні розрахунки зовсім не входило показувати тут усе те краще, чим спорядили їх союзники. Навпаки: чим гірше, тим краще!
— Броньовики ремонтуються,— стримано відповів американцеві Врангель.— Сьогодні ви їх не побачите, як не побачите й тих давно обіцяних танків, що ми їх так терпляче ждемо.
— Танки будуть,— сухо запевнив полковник.— Були б екіпажі.
На завершення параду іноземним гостям був приготований сюрприз: джигітування з "умиканням" козаками дівчини-нареченої.
Чаплинські хлопчаки, які ще вище повилазили на дерева, щоб видніше було, незабаром загукали звідти на віесь майдан:
— Дівчат ведуть! Наталку, Гаркушину наймичку! І тих, що за частівки в буцегарні сиділи.
— Козаки вже он ставлять їх у хоровод! Нервово заклацали фотоапарати. Козаки-джигіти,
промчавши майданом, на повнім скаку підлетіли до поставлених у хоровод дівчат, і вже один із них, перехилившись, на скаку вихоплює дівчину з хороводу і мчить далі, в степ.
— Наталку вхопив! — гукає з дерев дітвора.— В кучугури помчав!
За викрадачем навздогін з диким гиканням, свистом помчала, стріляючи в небо, погоня. А вслід їм — і викрадачеві, і викраденій, і верховій погоні — стріляли з фотоапаратів приведені в захват іноземці, стріляли, доки козаки й не зникли десь у потемнілім, завіянім курявою степу.
XXIII
Плацдарм жив своїм життям: будували, вдосконалювали лінії оборони, вчились читати й писати.
Користуючись передишкою, червоноармійці добровільно взялись допомогти селянам швидше впорати урожай, що через безнастанні обстріли так, здебільшого неприбраний, і ждав дощів у полукіпках по нивах плацдарму.
— Всі на суботник допомоги селянинові!
І вже високо на гарбі бачиш латиша, що старанно вкладає снопи, бачиш сибіряків, що подають йому, нанизуючи-одразу ледве не по півкопи на вила, бачиш, як котрийсь, у минулому, видно, городянин, сміючись, везе перекособочену, криво накладену гарбу, а цілий взвод червоноармійців, ідучи по боках, дружно підтримує її плечима. Всюди по дворах, по околицям Каховок, Великої й Малої, червоноармійці вивершують вдовам стіжки, по токах гупають ціпи, а коли десь гупання змовкло, то це може означати, що дядь-ко-селянин, підкликавши свого токового напарника, якого-небудь металіста чи рудокопа, котрий зроду ціпа в руках не тримав, повагом розтлумачує йому, як треба цим інструментом орудувати, щоб влучати по снопу, а не дядька по лобі.
Діждалась допомоги і та молодичка, що в перші дні будівництва плацдарму все приносила хлопцям холодного квасу та, прийнявши тоді Левка Цимбала за латиша, чомусь найбільше відзначила собі його з-поміж інших. Дуся звати було молодичку. І цій ось Дусі в одну з ночей криничанським хлопцям випало возити снопи. Полукіпки її стояли далеко в степу, в такому місці, що вдень весь час прострілювалось, і навіть уночі сюди під'їздити було не зовсім безпечно. Сприяло те, що ніч була хмарна та вітряна, з запізні-лим громом та блискавками звечора. Сподівались, що вітром нажене дощу, а його так і не нагнало, тільки завіями сухої куряви переповнило степ. У таку ніч за шумом вітру ворогові не чути було ні клекотливого постукування коліс, ні схрапування коней, і мбжна було, підкравшись непоміченим, вихопити полукіпки у врангелівців з-під самого носа.