Звертаючись до нього, Фрунзе чітко викладає завдання. Негайно — поки ще можна, поки не зовсім затопило броди — всій групі йти через Сиваш на той бік...
Передні вдають, що за вітром не розчули:
— Куди, куди?
Фрунзе повторює голосніше:
— На Сиваш!
І, як від пострілу, разом збурунилося все:
— Що ми там не бачили?
— Ми стихія!
— Нас сюди революційна мечта привела, а ви нас на Гниле море загнати?
— Не буде цього, не буде!
Гомін пішов у темряву. Лайка, матюччя...
— Чуєте? На море женуть!
— Женуть, де море найглибше!
— З кіньми, з тачанками на трясовину!
— На прогноїни!
З темряви, з вітряниці накочується обурений протестуючий гвалт:
— Потопити хочуть!
— Дурних знайшли!
— Своїх спершу хай пошлють!
Фрунзе ждав цього. Стримуючи себе, повідомив, що кращі його частини вже там, що вони другу добу вже б'ються на Литовському.
Махновці на мить притихли. Нарешті котрийсь знайшовся:
— То піші!
І знову загули в темряві:
— Пішим можна! А кіннота через Сиваш не пройде! Фрунзе передбачив і це.
— Півгодини тому,— твердо заперечив він,— через Сиваш пішла сьома кавалерійська. Пішла і пройшла. Чи, може, в них коні не такі, як у вас?
Цього вже, видно, ні Каретник, ні інші верховоди не сподівались. Сьома кавалерійська пішла, отже, Сиваш для кінноти проходимий, відбалакуватись їм більше нічим... Фрунзе тим часом ще енергійніше наполіг:
— Востаннє пропоную, вибирайте: або ламаєм угоду, або... на Сиваш!
Запала раптова тиша. Темні дула кулеметів, принишклих на тачанках, дивилися з темряви просто на Фрунзе. Чути було, як лопоче вітер башликами та полотнищами анархістських приспущених прапорів. Потім разом люто рвонулися вгору оскалені, роздерті вудилами кінські морди, і, пересилюючи вітер, розкотисто, безшабашно пролунала серед ночі команда:
— Прямо на море — арш!
З важким тупотом проноситься мимо Фрунзе гуляй-пільська вольниця, щезає, ніби назавжди провалюється в темний таємничий пад Сиваша...
"Чим, якою силою ти змусив їх іти? — напружено дивиться Фрунзе махновській кінноті вслід.— Сталевою волею своєю? Але воля в них теж така, що й вудила перегризе! Не цим ти їх узяв, не цим... Правда революції на твоєму боці — це вона їх здолала, вона змусила їх іти штурмувати цей гиблий, ненависний їм Сиваш!"
Від Перекопу докочуються гарматні гули, все частіше змигують на Турецькім валу вогні батарей, гарячково нишпорять по степу та вгорі по звированих хмарах прожектори, наче вишукують і там бійців..* Значить, знову пішли на штурм. По всьому степу перекоп-ськім ідуть зараз хвиля за хвилею, тисячами живих тіл кидаються на колючі дроти...
— Товаришу комфронту! — покликали його.— Важливе донесення.
Фрунзе повернувся до штабу.
— Полки 51-ї і Ударна вогнева бригада,— доповідали йому звідти, з Перекопу,— під ураганним вогнем противника, несучи величезні втрати, прорвали всі 17 рядів дротяних загорож і навіть вилетіли в кількох місцях на вал. Проте закріпитись не встигли. Суцільним кулеметним вогнем, шаленою контратакою свіжих офіцерських частин були знову відкинуті назад. Залягли перед валом. 152-а бригада загинула майже вся. Більшість командирів та політпрацівників, що, ставши в цеп, вели атакуючих, полягли смертю героїв.
Фрунзе потемнів як ніч. Ціла бригада полягла, яких людей втрачає, а скільки ще їх поляже до ранку?' Кращими своїми синами жертвує в цю ніч партія, аби лиш не допустити ще однієї воєнної зими. Але що ж робити?
Важко зітхнувши, передав:
— Іти на третій штурм!
Непроглядна темрява степів перекопсь-ких, де під кожною кураїною жде поклику до атаки боєць, утретє розтинається суворим:
— На штурм!
Підіймаються, розгортаються в хвилю, йдуть.
Подавшись проти вітру вперед, напружуючи зір, вглядається Яресько в зловісну темряву перед собою. Що там у ній? Неприступна твердиня, кажуть? Безліч кулеметів на валу? Гармати з дредноутів? Що ж, він піде й на це. На гармати, на кулемети, на колючі дроти, якими там перевите все поле.
Постає в уяві згорьована мати, що з далеких Криничок ніби дивиться зараз на нього, як він піднявсь оце і йде, може, в свою останню атаку. Наче щось хоче сказати йому скорботний материн погляд. "Що ви кажете, мамо?"
Ідуть швидко, але команда — ще прискорити крок,
— Швидше! Швидше! — лунає в темряві голос комісара Безбородова.
Кожен розуміє, чому — швидше. Сиваш заливає водою! Товаришів їхніх відрізає на Литовському!
Ліворуч і праворуч свистять на вітрі багнети. Не видно в темряві Яреськові, скільки їх іде, але почуває, що їх іде безліч, що весь степ переповнений ними, тими, що йдуть штурмувати. Нема вже для них ні холоду, ні голоду, є тільки одне бажання негайного шаленого натиску: "Дайош вал!"
Почуття гордості проймає Яреська за ці невідпорні лави людські, наче він сам їх зібрав, сам підняв і сам веде штурмувати ненависну твердиню горя, глуму й знущань. З кожним кроком уперед росте своєю, силою, почуває, що навіть коли куля його прониже і рін упаде, то мертвий підніметься і мертвий ітиме вперед. Адже це йде він війною на саму неправду людську. На батрацтво своє гірке. На каховські невольничі ярмарки й на чорні бурі, що вдень заступають сонце!
Враз попереду все освітилося — від землі й до неба. Десятки прожекторів з валу вдарили промінням, засліплюючи наступаючі війська і зодночас освітлюючи їм дорогу. Довжелезні язики полум'я вирвались з батарей на валу. Важкі снаряди з гуркотом рвуть мерзлу землю. Купа вогню зметнулась перед самим Яреськом, осліпила нестерпним блиском, і вже з лютою силою відкинуло його кудись назадг уже його нема. Вбитий чи живий? Поранений чи контужений? Ще в голові дзведить, і все тіло немов не своє, а він уже, схопившись, підібравши свою чи чужу чиюсь гвинтівку, знову наздоганяє хвилю атакуючих, займає місце між товаришами в ряду.
— Дайош вал!
Весь освітлений, як удень, степ клекоче лавами наступаючих. Хвиля за хвилею йдуть за броньовиками, зблискують багнетами, скільки видно, скільки засягає в степову просторінь світло прожекторів. Передні хвилі вже досягли валу, вже десь там чути їхні несамовиті крики: "Дайош!" — і видно, як згори ллється на них струменями вогонь. Зненацька і з землі, наче із самих клекочучих надр її, виривається полум'я, каміння,— то перші атакуючі натрапили на закладені в землю перед валом фугаси... Туди, туди! Бачить Яресько, як, скидаючи на бігу шинель, кидається вперед комісар Безбородов, біжать бійці, зриває з себе шинель і Яресько, й легко стає йому, ніби вітром несе його вперед. Добігши до плетива колючих дротів, кидає на них шинель, і по ній перескакує далі, і знову натикається на дроти. Навкруги суцільне ревище, стогін, передсмертні крики і невщухаючі заклики: "Вперед!" Плутаючись у дротах, бійці рвуть їх багнетами, рубають лопатами, рвуть руками, зубами. У Яреська вже руки заюшені кров'ю, колючим дротом порізав їх до кісток, усе тіло, здається, порване на Ньому, пече, горить, але, прориваючись крізь дроти, по купах трупів, він разом з живими рветься все далі й далі.