То поспішає до сестри Вутанька.
Все більше виядрюється небо з-під навислих туч, світяться обрії, і море світла всюди розлилося в повітрі.
Над лісом теж пройшла гроза. Ще димиться розчахнутий блискавицею дуб, а вже вся буйна зелень навкруги виблискує дощовими краплями та сонцем, і птиці щебечуть, і повно, краплисто падає в свіжу післягрозову тишу лунке зозулине — ку-ку!
Вода тепла, Вутанька бреде, все далі заглиблюючись у ліс, і так гарно, лоскітно їй усій, аж засміятися хочеться, як не раз сміялась вона отут, на цій стежці, коли ще дівчиною бігала з подругами під вечір на Йвана Купала шукати клечання і квітів для вінків. Тепер цією стежкою, видно, рідко хто ходить, кущі порозростались, хапають з усіх боків за одежу, мов живі.
За вічним отим "ніколи" все не могла зібратись Вутанька провідати сестру, що знову жде малого, і лише оце, коли дощ перебив роботу, нарешті вирвалась, майнула лісом навпростець у її віддалену лісницьку оселю. Може, там уже й розродилась Мокрина? Син буде чи дочка? Згадала, як Василько напучував її: "Найдіть і мені, мамо, в лісі малого. Сестричку в ліщині зловіть — я її на возику кататиму". Згадала і посміхнулась ідучи.
Мелькає скупана зливою зелень, сивіють величезні, обтяжені росою листки папороті, низом в'ється колюча ожина, зеленими руками сплітаються між собою кущі — і все це разом з клаптями синього неба химерно віддзеркалюється в чистих, уже заспокоєних після-дощових озерцях, наче проглядає з глибини інший, підводний, казковий світ.
Вже крізь віття попереду блиснула їй облита сонцем Мокринина хата, як раптом — що це? На подвір'ї — тачанка, коні! Кури кудкудачуть. Люди якісь метушаться. Вутанька отетеріла. Бандити? Але ж останнім часом не чути було їх поблизу! Порозгонив їх Шляховий!
Прихилившись до куща, вона скрадливо стала відступатись назад. Зненацька кущ десь за нею шелеснув і на стежці виросли двоє рясно озброєних морданів:
— Стій, молодичко, не спіши!
Обвішані бомбами, в ремінні, в заломлених шапках, вони повільно стали наближатись до неї.
— Куди розігналась?
Десь із грудей, ніби не її голосом вимовлене, видихнулось:
— До сестри.
— Ха-ха! До сестри! На розвідини прийшла? Від Шляхового, мабуть, підіслана?
Один із них хотів її схопити.
Вона, скрикнувши, вислизйула з-під руки і знетям-лено подалася вздовж стежки, в напрямку до хати.
Мокрина, перевалюючись, як гуска, вже поспішала через подвір'я назустріч їй. Одначе не встигли вони й словом перекинутись, як бандитня оточила Вутаньку п'яним шумливим з'юрмиськом.
— Оце пташка! Ненароком випужали з-під куща наші дозорні!
— Радивоне, ану перевір, що то вона собі в пазуху напхала!
Кривоплечий вугруватий бандит, розпливаючись в масній усмішці, потягся до Вутаньки розчепіреними для обіймів руками. Вутанька відскочила вбік.
— Бач, як вона від тебе,— під'юджували вугруватого з натовпу.— Мабуть, що самогоном смердиш.
— Брехня... Я тепер одеколони п'ю!
В ту мить, коли він знову наблизився до Вутаньки і, впіймавши її за руку, з силою рвонув до себе, десь із-за Вутаньчиного плеча несподівано свиснула нагайка і з усього розмаху оперезала вугруватого по плечу. Удар був настільки несподіваним, що бандит відразу ж випустив Вутаньчину руку.
Банда була в захваті.
— Оце по-нашому!
— Ще його, паніматко, ще!
Вутанька обернулась і завмерла... Ганна!!! У френчі, в ремінні стоїть, недбало спершись плечем на тачанку, недобре усміхаючись, грає нагаєм.
— Не сподівалась, подруженько, га?
Вутанька мовчки розглядала її. По-бандитському стрижена — замість кіс чорна куделя вибивається з-під кубанки. Розкохана, аж ніби припухла з лиця, тільки пом'яте воно якесь, з тінями під очима, з слідами п'яних безсонних ночей. Так оце такою ти стала, Ганно? Отак живеш?
— Отак і живу тепер, Вусте,— мовби відповідаючи на Вутаньчині думки, обізвалася Ганна з напускною веселістю.— Дома не ночую, хліба не купую.
— Даром береш?
— Чи нам багато треба? Ми не такі прожерливі, як ота ваша розвьорстка, що ніяк їй люди пельку не загатять. Ти, кажуть, стараєшся там, на собі возиш?
В цей час Мокрина, де не взявшись, підбігла до Ганни, заметушилась:
— Дівчата, які ж бо ви... Не встигли зустрітись, як уже й до сварки... Може, краще до хати зайдете, погомоните?
— Нащо мені твоя хата,— недбало відмахнулась нагайкою Ганна.— До хати я тепер не звична: лісом дишу. Ось вони, мої зелені світлиці...
Вутанька з її зіркістю, бистроокістю мимовіль все тут запримічала. Коні засідлані, мокрі. Три тачанки з кулеметами попід хатою. Біля хліва, оточений бандитами, порається з самогонним кубом Прокіп-зять, якийсь розгублений, розкошланий, схожий у своїй халабу-дистій сорочці на сердиту квочку, що її щойно зігнали з гнізда.
— Бач, і нейтрал з гилою в пригоді став,— глузливо кинула Ганна.-— Воювати не хоче, так хай хлопцям хоч самогон жене.
Там бандитня вже гуляла. Одні смоктали з якихось черепків ще теплий Прокопів первак, інші осторонь розважалися тим, що годували курей хмільними вицід-ками з браги. Лунали розкотисті вигуки, регіт.
— Де Ганнуся пройде, там і кури п'яні... Ха-ха-ха!
— Гляньте, півень уже заточується!
— Ану, бий тепер, Грицьку! Цілься йому в отой комісарський гребішок!
Мокрина аж руками сплеснула, побачивши, як один з бандитів добуває з кобури наган:
— Єй же єй, уб'ють півня! Ганно, та що ж це робиться? Самогонку заставили гнать, а тут ще й півня! Один він у мене! В селі хоч сусідський прибіжить, а тут ніде й близько другого нема!
— Гей, хлопці! — нахмурившись, окликнула Ганна своїх лобуряк.— Не руште півня! Він — безпартєйний!
У відповідь на Ганнин жарт бандитська юрба аж сколихнулась у дружному реготі.
— Безпартєйний, го-го-го!
— Одстав, Грицьку! Для партєйного кулю побережи! Вутанька, передавши Мокрині гостинець від матері,
нашвидку погомоніла з нею і вже рада була б іти, та не знала, чи відпустять. Стояла весь час, мов на голках. Ганна, видно, помітила, що їй нетерпеливиться.