— Але ж, друже... любий друже! — канючив під дверима бравий вояка.— За мною женуться розбійники, я прошу під твоїм дахом схованки!
— Ох і дурень же ти! — крикнув Генрі.— Жоден півень з гноярки, навіть найбоягузливіший із тих, що билися сьогодні на проводах масниці, не схоче мотлошити об такого, як ти, страхополоха своє пір'я!
Цієї миті новий вибух співів,— тепер вони, як здалося шапкареві, пролунали багато ближче,— вкинув його в дрож. І тоді голосом, у якому чувся неприхований відчай і нездоланний страх, Олівер заволав:
— В ім'я нашої давньої дружби... в ім'я пречистої, впусти мене, Генрі, коли не хочеш, щоб біля твого порога знайшли мій закривавлений труп, посічений кровожерливими посіпаками Дугласа!
"Тоді на мене навіки лягла б ганьба,— подумав добродушний Сміт.— А може, йому й справді загрожує небезпека? Адже до міста налетіло стільки отих шулік, і вони, полюючи на чаплю, не погребують ваклюзати й горобця!"
Розмірковуючи так і бурмочучи собі під ніс, Генрі відсунув на дверях засув, збираючись, перше ніж упустити до себе непроханого гостя, спочатку переконатися, чи тому справді загрожує небезпека. Та тільки-но він вистромив з дверей голеву, Олівер шмигнув у дім, мов переляканий олень у кущі, і примостився на кухні біля вогню раніше, ніж Сміт устиг окинути поглядом провулок і впевнитися, що за нажаханим утікачем ніякі вороги не женуться. Отож господар знов міцно замкнув двері й повернувся на кухню. Він був невдоволений тим, що, зглянувшись над лякливим Олівером, так нерозважно дав порушити свою похмуру самоту. "Ніби я не знаю,— подумав Генрі;— що жалість у мені викликати так само легко, як страх у цьому шапкареві".
— Як це розуміти? — промовив коваль досить холодно, побачивши, що Праудф'ют спокійнісінько вмостився біля вогню.— Що це за безглузда витівка, майстре Олівер?.* Поблизу не видно нікого, хто б міг тебе скривдити.
— Дай мені чимось промочити горло, любий друже,— сказав Олівер.— Я так до тебе поспішав, аж дух перехопило.
— Я заприсягся,— відповів Генрі,— що сьогодні в цьому домі гульок не буде.., На мені, як бачиш, і одежа будня, я не бенкетую, а пощу, бо цьому є причина. А ти, як для свята, то й так добряче налричащався — он уже і язик заплітається... Якщо хочеш іще елю чи вина, то краще йди до когось іншого.
— Атож, мені довелося таки чималенько хильнути,— промовив нещасний Олівер.— Я трохи не втопився у вині... Клятий гарбуз!.. Мені б ковточок води, любий друже... Адже ти не відмовиш дати мені води?.. Чи, коли твоя ласка, чашечку холодного легенького пивця.
— Ну, коли так,—г відказав Генрі,— то чого ж, це можна. Але ж добряче ти, вид^о, набрався', коли тебе вже потягло на легеньке пиво.
По цих словах господар наточив із барильця, що стояло поруч, чималий кухоль і подав гостеві. Олівер жадібно схопив його, тремтячою рукою підніс до рота і випив до дна. І хоч пиво, як він і просив, було не міцне, проте шапкаря так змучили всілякі страхи та побоювання, що, коли він поставив кухоль на дубовий стіл, то глибоко, з полегкістю зітхнув і не сказав жодного слова.
— Ну ось, горло ти промочив, друже,— мовив Сміт.— Тепер кажи, чого прийшов. Де ж вони — ті, що тобі погрожували? На вулиці я нікого не бачив.
— Еге... Таж за мною до самого твого провулку гналося десятків зо два забіяк! — відказав Олівер.— Та коли вони побачили, що нас двоє, то їхня відвага де й ділася! Вони хоробрі нападати гуртом тільки на одного з нас.
— Ох, не мели дурниць, друже Олівер,— відрубав господар.— Мені зараз не до жартів.
— Я не жартую, святий Іоанн Пертський мені свідок! Мене перестріли і жорстоко побили,— він обережно помацав себе рукою там, де нібито були синці,— отой причинний Давид Ротсей, шалений Раморні і вся їхня ватага. Ще й примусили мене випити ціле барило мальвазії.
— Що ти верзеш, чоловіче?! Раморні хворий, трохи не при смерті,— про це. в усьому місті розповідає отой торговець мазями. Не міг же Раморні встати серед ночі з постелі й чинити на вулицях разом зі своєю компанією бешкет.
— А хто знає,— відповів Олівер.— Тільки ж я сам бачив усіх їх при світлі смолоскипів, і, присягаю животом, на них були шапки, які я сам шив їм після водохреща. Той чудернацький крій і свій стібок я вже якось та впізнаю!
— Так, тобі, видко, справді дісталося,— проказав Генрі.— Але тепер потикатись на вулицю небезпечно. Я скажу, щобтобі постелили тут. Тільки зразу ляжеш спати, бо я сьогодні не маю бажання правити теревені.
— О, я був би тобі ьельми вдячний за нічліг, однак моя Моді розгнівається... Тобто, не те, що розгнівається — це мене, власне, мало обходить... Але, сказати щиро, такої неспокійної ночі вона дуже тривожитиметься, бо знає, що я, як і ти, швидкий на язик і на руку... ^
— Ну, тоді йди додому, сусідо Олівер,— сказав коваль.— І покажи своїй Моді, що її золото живе-здорове... На вулицях тихо... До того ж, скажу відверто, мені хочеться побути на самоті.
— Та воно-то так, тільки мені треба побалакати з тобою про одне діло,— промовив Олівер, який і залишатись боявся і йти, видно, не хотів.— На міській раді у нас зчинилася буча через отой випадок вночі перед Валентиновим днем. А не більш як години чотири тому провост мені сказав, нібито домовився з Дугласом, що сварку буде вирішено двобоєм,— по одному бійцеві з кожного боку,— і що наш знайомий, Чортів Дік, має довести свою рицарську відвагу й виступити за Дугласа та вельмож, а ти або я мусимо битися за наше славне місто Перт. Так ось, сусідо: хоч я й старший, а все ж ладен задля дружби й любові, які завжди зв'язували нас, поступитися тобі першістю, а сам удовольнитися скромнішими обов'язками жезлового судді К
Генрі Сміт, хоч який був сердитий^ ледве стримався, щоб не засміятися.
— Якщо тільки це тривожить тобі душу і примушує до півночі тинятися вулицями міста, то я швидко тебе заспокою. Тобі не треба буде відмовлятися від нагоди показати свою перевагу. Я виходив на двобій десятки разів — та де, багато більше, ніж десятки! А ти, якщо не помиляюся, досі бився тільки зі своїм дерев'яним султаном... Отож із мого боку було б нечесно... несправедливо... просто негарно скористатися твоєю благородною жерт/вою. Так що йди додому, чоловіче добрий, і нехай твій сон не тривожить страх пропустити нагоду здобути славу. Спокійно лягай спати і будь певен: виклик приймеш ти, і це буде справедливо,— адже той неотеса на шкапі скривдив тебе!