Не можна було також допустити, щоб такий чудовий плавець міг потонути. Раптом жахлива думка одночасно вразила обох друзів: думка про крокодилів, які в безлічі водяться в цих краях. Спочатку жоден з них не був в силах вголос висловити своє побоювання. Нарешті, доктор без всяких передмов сказав:
— Крокодили зустрічаються тільки по берегах островів або озер, і у Джо, напевно, вистачило б спритності вислизнути від них. Та взагалі тутешні крокодили не дуже небезпечні. Африканці безкарно купаються, не боячись нападу.
Кеннеді нічого не відповів. Він вважав за краще мовчати, ніж обговорювати цю жахливу можливість.
Близько п'ятої години дня доктор оголосив, що вони проносяться над містом Лари. Жителі в цей час були зайняті прибиранням бавовни на обгороджених, ретельно оброблених ділянках землі біля хатин з плетеного очерету. Цих хатин було з півсотні, вони тулилися в долині між невисокими горами. Доктору не дуже-то подобалося, що вітер все посилюється, але, на щастя, він раптом змінив напрямок і приніс "Вікторію" до того самого місця, де аеронавти провели попередню ніч. Якір на цей раз зачепився не за дерево, а за досить щільну масу, що утворилася з очерету та густого болотного мулу. Спочатку було важко утримувати на якорі кулю, але з настанням темряви вітер вщух. Друзі, які майже впали у відчай, провели разом безсонну ніч.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Ураган. — Змушений політ. — Втрата одного якоря. — Сумні роздуми. — Рішення. — Смерч. — Занесений піском караван. — Зустрічний і попутний вітри. — Повернення на південь. — Кеннеді на посту.
Близько третьої години ранку піднявся такий сильний вітер, що "Вікторії" стало небезпечно перебувати так близько від землі. Високі очерети били по оболонці кулі і могли розірвати її.
— Треба вирушати в дорогу. Дік, — сказав доктор, — нам ніяк не можна залишатися тут в такому положенні.
— А як же Джо?
— Вже звичайно, я його не кину, — відповів доктор, і нехай ураган занесе нас хоча б за сто миль на північ, я все-таки повернуся. Тут же в даний час, повторюю, всім нам загрожує велика небезпека.
— Значить, летіти без нього? — вигукнув глибоко засмучений шотландець.
— Та невже ти думаєш. Дік, що і моє серце не обливається кров'ю? Хіба я не підкоряюся самої крайньої необхідності?
— Я в твоєму розпорядженні, — промовив мисливець. — В дорогу!
Але пуститися в дорогу було не так-то легко. Міцно засів якір і не піддавався, а "Вікторію" так рвало вгору, що це ще посилювало труднощі підйому. Кеннеді ніяк не вдавалося звільнити якір. Становище ставало небезпечним. "Вікторія" могла вирватися і полетіти перш, ніж Дік встигне піднятися в кошик.
Аби не допустити піддаватися такому ризику, Фергюсон змусив шотландця скоріше влізти в кошик, а потім перерубав линву. "Вікторія" підстрибнула в повітря на триста футів і понеслась прямо на північ. Фергюсону нічого не залишалося, як віддати кулю у владу бурі. Він схрестив на грудях руки і занурився в сумні роздуми. Помовчавши кілька хвилин, доктор повернувся до свого настільки ж безмовного супутника.
— Бути може, Дік, і справді нам не слід було спокушати Бога — робити подібну подорож. Як видно, вона вище сил людських, — промовив він, важко зітхнувши.
— А пам'ятаєш, Семюель, лише якихось кілька днів тому ми раділи, що уникли стількох небезпек, і тиснули один одному руки?
— Бідний наш Джо! Який він чудовий малий! Чесний, щирий! Як охоче він пожертвував своїм багатством, хоча був їм засліплений в першу хвилину! І ось він десь далеко ... А вітер з неймовірною швидкістю забирає нас.
— Але послухай, Семюель! Якщо навіть допустити, що він потрапив до якогось племені, що живе біля озера, то чому треба думати, що його спіткає інша доля, ніж, скажімо, Денхема і Бариту, які побували в цих же місцях. Адже обидва вони повернулися на батьківщину?
— Ех, мій бідний Діку! Та наш Джо не знає жодного слова місцевих говірок. До того ж він один і без будь-яких коштів. Дослідники, про яких ти згадуєш, наближаючись до якогось населеного місця, звичайно посилали заздалегідь подарунки вождю, а потім з'являлися перед ним і самі, озброєні, з сильним конвоєм. І при всьому тому зауваж, вони не могли уникнути найжахливіших напастей. Що ж після цього може чекати нашого нещасного товариша? Страшно подумати! Мені здається, що ніколи в житті не переживав я більшого горя.
— Але, Семюель, адже ми повернемося ж!
— Звичайно, повернемося, навіть в тому випадку, якщо б довелося для цього кинути "Вікторію". Тоді ми пішки дійдемо до озера Чад і встановимо зв'язок з султаном Борну. Я впевнений, що у арабів не може бути поганих спогадів про перших європейців, які побували у них.
— Семюель, я всюди готовий йти за тобою! — з жаром вигукнув мисливець. — Ти можеш цілком розраховувати на мене. Краще не повернутися додому, ніж кинути Джо. Він пожертвував собою для нас, а ми за нього віддамо своє життя.
Таке рішення трохи підбадьорило їх, влило в них нові сили. Фергюсон зробив все можливе, щоб потрапити в течію повітря, яка понесла б їх назад до озера Чад. Але, на жаль, це ні до чого не привело; та й немислимо було стати на якір при такому урагані на голому місці.
"Вікторія" пронеслася над землями, населеними плем'ям тіббу, промчала над Беладі ель-Джерид – пустельним краєм, зарослим будяком, який служив як би передоднем Судану, — і, нарешті, опинилася над пустелею; піски її були посмуговані слідами караванів, що проходять тут. Останні ознаки рослинності злилися на півдні з горизонтом, а незабаром промайнув внизу і головний оазис цій частині Африки, де п'ятдесят колодязів осінені чудовими деревами. Але знизитися не вдалося і тут. Далі показалась, внісши пожвавлення в цю пустелю, стоянка арабів, з її смугастими наметами і верблюдами, які витягували на піску свої змієподібні голови. Над усім цим "Вікторія" промайнула, як падаюча зірка. Протягом трьох годин її умчало на цілих шістдесят миль. І Фергюсон був абсолютно безсилий уповільнити цей стрімкий політ.
— Ми ніяк не можемо зупинитися, — промовив доктор. — А спуститися немислимо. Довкола не видно жодного деревця, жодного горбка. Невже нам знову доведеться промайнути над Сахарою? Так, небо проти нас!