За той час, як говорив адвокат, праворуч від його почувся діалог.
— Татуню, я голошуся.
— А мати що? Стривай!
— Ні, я мушу! — і до паперу підступив молодий хлопець, ніби з образу зіскочив, гарний, хоч малюй. Взяв за перо і поклав перші великі і невправні букви. Його батько слухав, як скрипіло перо по папері і як тряслися чорні кучері його наймолодшого над білим новим киптарем. Двох старших він виправив у полк ще тамтого тижня. Перед його очима виринула тая пустка, яка тепер зробиться в хаті й на обійстю, і тії великі жінчині очі, що серед тої пустки будуть когось шукати. Але як син закінчив свій підпис і вертав від стола під стіну, він махнув рукою і сказав:
— Взяв вовк корову, хай бере й теля.
До стола підійшли оба молоді Микитюки. їх батько переступив з ноги на ногу і спитав:
— Ви оба?
— Оба, татуню! — відповіли хлопці. — Ми ж браття.
— Про мене.
За ними підступило ще кількох, а тоді почувся у хаті кашель. Значиться, більше ніхто. Адвокат прочитав підписи і почислив. Було 13.
— Тринадцятьох підписалося, — сказав уголос. Тринадцять, це погане число...
Знов почувся цей самий кашель. А тоді виринув, як лящ із трощі, хирявий, худощавий леґінь; його при наборі рекрута пустили і в селі дивилися на нього, як на сміховшу фігуру. Він не годен був ковбка двишуш, бо в грудях грало йому, як на трембіті, а як вийшов наверх до маржини, то довго-довго лежав, мов неживий, заки прийшов до себе.
Тепер він випрямився, голову підняв гордо, руку заложив за пояс і сказав: "Тринадцять нещасливе число. Щоб було 14, пишіть і мене".
Записали.