Як пливе весною крига,
Пропливали дні журливі.
Як тікають з неба хмари,
Розбігались думи чорні.
Далі друга Гаявати
Чайбаябоса все звали,
Щоб устав він із могили
І Велике Море кинув.
І були остільки дужі
їх закляття, проклинання,
Що почув їх Чайбаябос
І в безодні Гітчі-Гюмі.
Із пісків він встав і слухав
Звуки бубнів, співи гімнів,
І не зміг — прийшов на голос
До самих дверей вігваму.
Там йому в щілину дверну
Багаття дали у руки
І владикою назвали
В царстві мертвих, в царстві духів.
І звеліли, попрощавшись,
Класти огнища для мертвих
Для сумної їх ночівлі
По дорозі в Край Поніма.
Від села, вігвамів рідних,
Від близьких і любих серцю,
По зелених нетрях лісу,
Як димок, як тінь, як хмарка,
Плив-відходив Чайбаябос.
Де торкався об дерева,—
Не гойдалися дерева,
Де ступав — трава не м'ялась,
Не шуміла під ногами.
Так чотири дні і ночі
Йшов він тихою ходою
По дорозі всіх покійних.
А коли приходив голод,
їв суниці — їжу мертвих.
Через їх журливу річку
Переправився на дубі,
І на човні кам'яному
По озерах срібних плив він,
Доки в Селища Блаженних,
В царство духів, в царство тіней
Не прибила його хвиля.
По дорозі він багато
Бачив духів, що згинались
Під поклажею важкою,
Під вагою зброї, вбрання
І важких горшків з харчами,
Що їм з дому надавали
На дорогу в Край Поніма.
Гірко скаржилися тіні:
"Ах, живі на нас навіщо
Накладають сю тяготу?!
Краще б голими пішли ми,
Краще б голод ми терпіли,
Ніж нести тягар і гнутись,—
Вкрай нас змучила дорога".
Гаявата ж мій надовго
Рідний свій вігвам покинув,
Він на Схід пішов, на Захід
І народ учив вживати
Трав цілющих при недугах.
Так довідалися люде,
Так уперше всі пізнали
Дивні тайни лікування.
XVI
ПО-ПОК-КІВІС
А тепер я заспіваю,
Як вродливий По-Пок-Ківіс
Баламут і Єнадізі,
Раз усе село обурив.
Як він спасся випадково,
Як тікав від Гаявати
І який кінець, нарешті,
Був пригодою і чудом.
Там, де ллється Гітчі-Гюмі,
Де шумить Велике Море,
На піщанім Него-Воджу
Жив вродливий По-Пок-Ківіс.
На весіллі Гаявати
Він се так шалено й дико
Танцював під звуки флейти
І так в танці розійшовся,
Що лягав пісок шпилями,
Наче хвилі в Гітчі-Гюмі.
Занудившись від гулянки,
Вийшов раз він із вігваму
І пішов до Ягу прямо,
До його пішов вігваму,
Де зібралася вся молодь,
Щоб казки-байки послухать.
А старий в той час присутніх
Забавляв оповіданням
Про Оджиго — про куницю.
Як вона пробила небо,
Як вона, на небо злізши,
Літо випустила з нього,
Як попереду хотіла
Досягти сього і видра,
Як борсук з бобром і риссю
На верхів'я гір спинались,
Бились головами в небо,
Били лапами, та небо
Тільки тріскалось над ними.
Як відважилась, нарешті,
І добилась росомаха.
"Ось як плигне росомаха,—
Говорив сусідам Ягу,—
Як підскоче, а над нею
Так все небо і надулось,
Мов весною крига в річці!
Як підскоче вона вдруге,
Небо так і затріщало,
Наче крига в повідь в річці.
А підскочила утретє —
На тріски розбила небо
І мерщій туди! За нею
І Оджиго за хвилину
Опинилася на небі".
"Слухай! — крикнув По-Пок-Ківіс
На порозі у вігвамі,—
Як казки сі вже обридли!
Гірше мудрих заповітів
І науки Гаявати.
Ми що-небудь зараз краще
Відшукаєм для розваги!"
Тут розкрив він урочисто
З шкури вовчої свій кошик
І із нього вийняв чашу
І фігури Погасена:
Томагаук, Поггевогон,
Невеличку рибу, КІП),
Пішаки і дві гадюки,
Трьох утяток і чотири
Мідних диски, Озавобік.
І фігури всі, крім дисків,
Темних зверху, білих знизу,—
Костяні були, блискучі,
Колір їх червоний зверху,
Білий знизу, як у дисків.
Він поклав фігури в чашу,
Потрусив, перемішав їх,
Потім висипав на землю
І кричати став, що вийшло:
"Пішаки усі червоні!
А змія, Кінебік, стала
На блискучім міднім диску;
Разом сто і тридцять вісім!"
Знову все перемішав він,
Знову все поклав у чашу,
Потім висипав на землю
І кричати став, що вийшло:
"Пішаки упали білим!
Білим всі лежать гадюки!
А фігури всі червоним;
П'ятдесят і вісім разом!"
Так навчав їх По-Пок-Ківіс.
Так для прикладу він кидав,
Поясняючи присутнім,
Як гуляти в Погасена.
Дев'ять пар очей дивилось
І цікавістю горіло.
"Ех! Багато грищ, багато
І важких, і небезпечних
Бачив я на білім світі! —
Так сказав нарешті Ягу.—
Хто зо мною сміє грати,
Мусить буть занадто спритним!
Не хвались же, По-Пок-Ківіс!
Я тебеобграю зараз
І жорстоко покараю!"
Почалася гра, і дико
Захопились гості нею.
І до півночі, до ранку
Всі: старі діди і молодь —
На одежу, зброю грали.
І лукавий По-Пок-Ківіс
Обіграв усіх їх хитро.
Взяв убрання найдорожчі,
Бойову найкращу зброю,
Пояси, намисто, Вампум,
Взяв люльки, кисети, пір'я.
Двадцять пар очей горіли,
Як вовків голодних очі.
І нарешті він промовив:
"Я товариша шукаю.
Завжди — дома чи в дорозі —
Я — один, і Мешинова,
Помічник мені потрібний,
Щоб носив за мною люльку.
Все, що виграв я сьогодні,
Все намисто, Вампум, хутра,
Всю блискучу зброю, пір'я,
Все, що виграв, я поставлю
Ось на красеня на сього".
А се був юнак високий,
Молодий, веселий, жвавий,—
Сирота і небіж Ягу.
Як вогонь блищить у люльці,
Червоніє під золою,
Заблищали очі Ягу
Під похмурими бровами.
"Уг!" — озвався він сердито,
"Уг!" — озвалися і гості.