Потім вже видіння інше
Проплило передо мною,
Як в тумані,— невиразно.
Бачив я, що гинуть наші
Племена в боях кривавих,
В ворожнечі між собою,
Всі забувши заповіти,
їх недобитки я бачив,
Що на Захід подавались,
Бігли врозтіч і зникали,
Як розбиті вітром хмари.
Як у бурю лист осінній".
XXII
ЕПІЛОГ
Там, де вічно б'ється в берег
І шумить Велике Море,
Рано-вранці, ранком влітку
Став і ждав когось в задумі
На порозі Гаявата.
В холодку ясного ранку
Вся земля купалась в щасті,
А над нею в сяйві сонця
У гаю яснім, зеленім
Ясно-злотними роями
Пролітали бджоли — Амо
І свої пісні співали.
Ясно сяла глиб небесна,
Не шуміло Гітчі-Гюмі,
Тільки часом над водою
Викидався з плеском Нама
І горів, блищав на сонці.
А над морем ліс зелений
Вгору високо здіймався
І дивився-задивлявся
На верхів'я, ним відбиті.
Світлий зір у Гаявати!
Не помітно більше туги
На його яснім обличчі,
Як туман, вона розтала.
На устах його усмішка...
Повний радості і щастя,
Наче той, хто баче в мріях
Те, що збудеться вже швидко,
Він стояв біля вігваму
І, ждучи, дивився вдалеч.
Він простяг до сонця руки,
Обернув свої долоні,
І крізь пальці світло й тіні
На його обличчі грали,
По його раменах голих.
Так освітлює проміння
Дуба-Велетня крізь листя.
По воді, в туманах сизих,
Щось біліло, щось летіло,
Щось плило і маячіло
Вдалині, в туманах сизих;
Опускалось і знімалось,
І все більше наближалось.
Чи не лине то Шух-шух-га,
Не гаргара поринає?
Чи не плаває то баба?
Чи се, може, Во-бі-вава
Бризки струшує, скидає
З шиї довгої та з пір'я?
Ні, не гуска се, не баба,
Не норець і не Шух-шух-га
По воді пливе, біліє
В легкім вранішнім тумані.
То березова пірога
Все гойдається на хвилях
І горить на сонці в бризках;
То навчитель блідолицих,
їх Пророк в убранні чорнім
По воді з товаришами,
З поводатарями їде.
І простяг до неба руки
В знак сердечного привіту,
І з усмішкою ясною
Ждав їх мудрий Гаявата.
Ждав, поки під човном раптом
Захрустить піщаний берег,
І наставник блідолицих
На піщаний берег вийде.
А коли пірога стала,
Привітавши дужим криком,
Так промовив Гаявата:
"Стократ день благословенний,
День, в який до нас прийшли ви!
Все село вас жде, вітає,
Всі розчинені вам двері!
О, ніколи ще так пишно
Не цвіла земля квітками,
І ніколи так не сяло
В небі сонце, як сьогодні,
В день, коли з країни Сходу
Ви прийшли у нашу землю!
Ще ніколи наше Море
Не було таке спокійне
І таке ясне, безпечне,
Як в сей день благословенний.
Де пройшла пірога ваша,
Ні піску, ні скель немає!
Наш тютюн не був ніколи
Запашним таким, приємним,
І поля не зеленіли
Так ніколи, як сьогодні,
В день, коли з країни Сходу
Ви прийшли у нашу землю!"
І навчитель блідолицих,
їх Пророк в убранні чорнім,
Одказав йому привітно:
"Мир тобі, о Гаявато!
Мир твоїй країні рідній,
Мир молитви і прощення,
Мир Христа і мир Марії".
І покликав Гаявата
Всіх гостей в свою оселю,
Посадив їх там на шкурах
Горностаїв і бізонів,
А Нокоміс подала їм
їжу в мисках із берези,
Воду в корчиках із липи
І Поквану, Люльку Згоди.
Всі пророки — Джосакіди,
Характерники — Вебіни,
Вояки-діди і Міди —
Всі зійшлись перед вігвамом,
Щоб чужинців привітати.
І у коло посідали
На землі біля порога,
І люльки палили мовчки.
А коли до їх з вігваму
Вийшли гості, так сказали:
"О брати! Які ми раді,
Що навідались до нас ви
Із країн далеких Сходу!"
І напутник блідолицих
Одповів їм, що прийшов він
Розказати всім народам
Про святу Марію-Діву,
Про її Ісуса-Сина,
Розказать, як в дні минулі
Він прийшов на землю з неба,
Як Він жив, навчав, молився,
Як народ, проклятий Богом,
На хресті розп'яв Ісуса,
Як він знов воскрес із мертвих,
Знов ходив з учениками
І з землі ввійшов у небо.
І народ сказав до його:
"Ми прослухали уважно
Всю твою промову мудру,—
Дай подумати про неї.
О брати! Які ми раді,
Що навідались до нас ви
Із країн далеких Сходу!"
І, сказавши, попрощались,
До своїх пішли вігвамів
І на селах розказали
Воякам, жінкам і дітям,
Що гостей з країни Сходу
Гітчі-Маніто прислав їм.
Від страшної спеки Півдня
Розпікалося повітря,
Перешіптувалися сосни.
Ледве-ледве за вігвамом
На пісок лилися хвилі,
Скрекотав у полі коник,
Невгомонний Па-пок-кіна...
Спали гості Гаявати,
Спочивали після втоми
В тихій сутіні вігваму.
Тихо вечір наближався,
Відсвіжав палке повітря,
І пускало сонце стріли,
Пробивало пущі лісу,
В тайники його вривалось
І все пильно оглядало.
Спали гості Гаявати
В тихій сутіні вігваму...
І підвівся Гаявата,
І з Нокоміс попрощався,
І озвався тихо-тихо,
Щоб чужинців не збудити:
"Ну, прощай, прощай, Нокоміс!
Я в далеку йду дорогу,
В край Ківайдіна на Захід!
Але всіх гостей, Нокоміс,
Я на тебе залишаю.
Бережи ти їх, турбуйся,
Щоб гаразд було чужинцям,
Щоб ніщо їх не смутило,
Щоб в вігвамі Гаявати
Завжди їм були готові
І обід, і місце, й захист".
Так сказав він і покинув
Свій вігвам на вічні віки;
Потім він з своїм народом
Попрощався і промовив:
"Я іду, о мій народе!
Я відходжу в край далекий,
І багато зим і весен
Прийде знов і знову зникне,—
А тебе я не угледжу.
Та своїх гостей-чужинців
Залишив я у вігвамі.
Ви їх слухайтесь, о друзі,
Слову мудрості навчайтесь,
Бо послав їх в нашу землю
Гітчі-Маніто могучий".