— Зробіть розворот і пролетіть над нами, щоб ми знали, чи вдало ви піднялися.
В дорогу.
Вирулюю на золоту доріжку, до цього проходу без перепон. Літак, незважаючи на вантаж, піднімається в повітря, далеко не добігши до краю майданчика. Прожектор супроводжує мене і заважає під час розвороту. Нарешті промінь відстає — здогадалися, що він мене засліплює. Описую півколо і йду прямо вгору, бо прожектор знову б'є в обличчя, але, тільки торкнувшись, він одразу ж відскакує, і своїм золотим жезлом показує кудись вбік. І в цій обережності я відчуваю надзвичайну ґречність. Тепер ще раз розвертаюсь і беру курс на пустелю.
Синоптики Парижа, Туніса і Бенгазі пообіцяли мені попутний вітер — тридцять-сорок кілометрів на годину. Спрдіваюсь летіти з швидкістю триста кілометрів. Повертаю праворуч, на середину прямої, що з'єднує Александрію з Каїром. Таким чином я обійду заборонені берегові зони, а якщо мене й віднесе десь, то я продержусь у повітрі, бо з правого чи лівого боку неодмінно побачу вогні якогось міста чи взагалі долини Нілу. Якщо вітер не зміниться, я долечу за три години двадцять хвилин. Якщо ж він стане слабший — за три години сорок п'ять хвилин. І я починаю ковтати тисячу п'ятдесят кілометрів пустелі.
Місяця немає. Чорна смола залила все до самих зірок. Я не побачу жодного вогника, до самого Нілу не дістану жодного сигналу від людей, бо радіо на літаку немає. Я навіть не роблю спроби побачити щось, окрім своїх приладів. Мене більше нічого не цікавить, тільки вузенькі світні рисочки, що тихо, мов у повільному диханні, погойдуються на темних циферблатах приладів. Час від часу перевіряю відхилення і обережно вирівнюю машину. Піднімаюсь на висоту дві тисячі сетрів, де, як мені казали, вітер сприятливіший. Зрідка запалюю лампочку, щоб глянути на прилади, які не освітлюються, а потім знову замикаюсь у темряві, серед своїх малесеньких сузір'їв, що ллють таке ж холодне, таке ж невичерпне і таємниче світло, як справжні зорі, і промовляють тією ж мовою. І як, мов ті астрономи, читаю книгу небесної механіки. Я теж відчуваю себе старанним і безкорисливим. Навколо все згасло. Прево засинає, хоча й довго опирався, і я повніше відчуваю свою самотність. М'яко гуде мотор, і прямо переді мною, на дошці з приладами тихо світять мої спокійні зірки.
І я замислююсь. Місяць не світить, радіо у нас нема. Жодна, бодай найтонша ниточка не зв'яже нас більше зі світом, аж доки ми самі не наткнемося на світлу смужку Нілу. Ми ніби за межами всього світу, і тільки мотор підтримує нас і ми висимо в цій смолі. Мов у чарівній казці, ми перетинаємо велику чорну долину, долину випробувань. Тут ніхто не допоможе. Тут нема прощення помилкам. І тільки бог знає, що з нами буде.
Десь із-за електричного щитка просочується промінь світла. Буджу Прево, щоб затулив його. Прево повертається в темряві, як ведмідь сопе , вилазить. Щось там комбінує з хустинок і чорного паперу. Промінь зник. Він розривав цей світ темряви. Він був зовсім не такий, як бліде й холодне фосфоричне світло приладів. Це було світло нічноїї кав'ярні, а не зірки. А головне — воно засліплювало мене, затемняло світло циферблатів.
Летимо вже три години. Праворуч раптом загоряється, ніби живе, світло. Дивлюсь туди. За сигнальною лампочкою на кінці крила, якого я раніше не міг бачити, тягнеться довгий світлий слід. Якесь непевне світло то стає ясніше, то меркне: я входжу в хмари. Це в хмарах відбивається світло лампочки. Поблизу своїх орієнтирів я волів би ясне небо. В тому сяйві світиться крило. Світло стає рівніше, яскравіше, від нього розходяться промені, і там появляється рожевий букет. Мене сильно гойдає. Я увійшов в товщу купчастих хмар і не знаю, яким шаром вони залягають. Піднімаюсь на дві з половиною тисячі метрів — ніде не прояснюється. Опускаюсь до тисячі метрів. Вогняний букет не зникає, тягнеться нерухомий і ще яскравіший. Ну що ж. Якось буде. Тут нічого не вдієш. Я думаю про інше. Побачимо, як воно вийде. Тільки мені не подобається це освітлення, мов у поганенькому шинку.
Міркую собі: "Зараз літак трохи кидає, це нормально, але ж мене всю дорогу хитало, хоч і висота була більша і небо чисте. Вітер не вщух і я, певно, лечу швидше, ніж триста кілометрів за годину". Словом, нічого я точно не знаю, спробую зорієнтуватися, коли вийду з хмар.
І ось виходжу. Букет раптом зникає.Це зникнення дає мені знати, що відбувається позаду. Дивлюся вперед і помічаю, настільки можна розібрати, вузьку прогалинуа, а тоді знову — стіну хмар. Букет враз ожив.
Тепер уже я виходжу з цієї смоли, щонайбільш на кілька секунд. Це трохи непокоїть мене, бо ми вже летимо три з половиною години. І якщо я не збився, то до Нілу вже зовсім близько. Можливо, мені пощастить помітити його в коридорі між хмарами, але надії мало — ці просвіти трапляються не часто. А знижуватись не наважуюсь: якщо часом швидкість менша, ніж я думаю, то піді мною все ще плоскогір'я.
Тривоги в мене ще немає, просто я боюся згаяти час. Але я знаю межу мого спокою — вона буде через чотири години і п'ятнадцять хвилин польоту. За цей час, якщо б навіть зовсім не було вітру — а вітер, певна річ, був — я вже пролетів би долину Нілу.
Досягаю розриву хмар, букет світла затемнюється щораз частіше, потім зовсім гасне. Не подобаються мені ці шифровані переговори з демонами ночі.
Попереду раптом появляється зелена зірка, яскрава, наче маяк. Зірка то чи справді маяк? Не подобається мені і ця неприродно яскрава зірка, це світило волхвів, цей небезпечний поклик.
Прокинувся Прево, освітлює циферблати приладів. Виштовхую його разом з лампою. Я виходжу в розрив між двома хмарами і, скориставшись з нього, дивлюся, що там, унизу. Прево знову засинає.
Нічого там не побачиш.
Летимо чотири години і п'ять хвилин. Підійшов Прево, сів поряд:
— Пора б уже прибути у Каїр...
— І я так думаю...
— Це зірка там чи маяк?
Я трохи зменшив газ, від цього, звісно, й прокинувся Прево. В польоті він дуже чутливий до всяких змін у гуркоті мотора. Починаю повільно знижуватись, — може, вислизну з-під громаддя хмар.
Щойно я звірився з картою. За всіх умов ми вже досягли рівнини: я нічим не ризикую. Повільно спускаються, розвертаючись на північ. Так я з кабіни побачу вогні міста. Я, напевне, вже минув їх, отже, вони появляться ліворуч. Тепер я лечу під купчастими хмарами. Але з лівого боку одне пасмо опустилося ще нижче, і я йду вздовж нього. Щоб не заплутатись у ньому, звертаю на північно-північний схід.