— Ге-ей!
Обидва бедуїни схопилися, дивляться на мене. Залишивши їх, Прево йде мені назустріч. Розкриваю обійми. Прево підтримує мене за лікоть, невже я падав? Кажу йому:
— Нарешті вони прийшли!
— Хто?
— Араби!
— Які араби?
— Та он же вони, коло вогню!..
Прево якось чудно дивиться на мене і, ніби звіряючи тяжку таємницю, мовить:
— Ніяких арабів тут нема...
Отепер я, мабуть, заплачу.
6
Тут можна прожити без води дев'ятнадцять годин, а що ми пили з учорашнього вечора? Декілька крапель роси на світанку! Але північно-східний вітер, усе ще держиться, і від того ми висихаємо трошки повільніше. До того ж вітровий заслон збирає в небі хмари, цілі гори хмар. Ех, якби їх прибило до нас, якби пішов дощ! Але у пустелі ніколи не буває дощів.
— Прево, давай розріжемо парашут на трикутники. Розстелемо їх на піску і прикладемо камінням. А вранці, якщо вітер не зміниться, викрутимо ці ганчірки над бензобаком — усе-таки зберемо трохи роси.
Ми розіслали під зорями шість білих полотнищ. Прево зняв з літака бак. Лишається тільки чекати ранку.
Серед уламків Прево знайшов чудовий апельсин. Ділимо його. Я безмежно радий, а тим часом один апельсин — це так мало, коли нам потрібно було б двадцять літрів води.
Лежу біля нашого нічного вогника і думаю: "Люди не знають, що таке апельсин..." І ще думаю: "Ми приречені, але й зараз це не заважає мені радіти. Оця половинка апельсина, яку я тримаю в руці, дає мені величезну — одну з найбільших в моєму житті — радість... " Лягаю на спину, смочку апельсин, дивлюсь на мандрівні зорі. В цю хвилину я безмежно щасливий! І ще я думаю: "Будь-яка ситуація в житті — це особливий світ, закони якого можна пізнати лише зсередини того світу". Тільки сьогодні я зрозумів, навіщо засудженому до страти — цигарка і склянка рому. Раніше я не міг збагнути, я приречений приймає цю милостиню. А вона ж дає йому стільки втіхи. І коли він усміхається, всі думають, що то дуже мужня людина. А він усміхається від того, що п'є ром. Ніхто не знає, що в нього інша міра перспективи і що в цій останній годині для нього — ціле людське життя.
Ми зібрали величезну кількість води — мабуть, зо два літри. Зі спрагою покінчено! Ми врятовані, ми будемо пити!
Олов'яною чашечкою набираю з бака води, але вона така жовто-зелена і гидка на смак, що хоч як мене вимучила спрага, а, ковтнувши раз, я ледве переводжу подих. Я пив би й з калюжі, але цей отруйний присмак металу дужчий за спрагу.
Стежу за Прево, який ходить по колу, дивлячись собі під ноги, мовби щось пильно шукає. Раптом, не перестаючи кружляти, він нахиляється і починає блювати. За півхвилини надходить моя черга. В конвульсіях падаю на коліна, впиваюся пальцями в пісок. Неспроможні вимовити ні слова, ми чверть години мучимося в тих судорогах, вибльовуючи під кінець уже тільки жовч.
Пройшло. Мене ще трохи нудить та й годі. Але ми втратили останню надію. Не знаю, що викликало таку невдачу — може, речовина, якою був просочений парашут, а може, чотирихлористий вуглець, що осів на стінках бака. Треба було знайти іншу посудину або іншу тканину.
Отож, поспішаймо! Вже видно. В дорогу! Геть од цього проклятого плоскогір'я, щодуху вперед, куди очі дивляться, доки не впадемо. За прикладом Гійоме, який ішов так в Андах: з учорашнього дня я все думаю про нього. Порушую суворий наказ: лишатись біля розбитого літака. Тут нас більше не шукатимуть. Ще раз пересвідчуємось, що це не ми зазнали катастрофи. Її зазнали ті, хто жде нас. Ті, кому загрожує наше мовчання. Ті, кого вже мучить усвідомлення страшної помилки. Хіба можна не поспішати до них! Гійоме, повернувшись з Анд, розповідав мені, що він теж поспішав до тих, хто зазнав катастрофи. Це загальна істина.
— Коли б я був на світі один, — каже Прево, — я б ліг і вже не вставав.
І ми йдемо прямо на східно-північний схід. Якщо ми перелетіли Ніл, то тепер з кожним кроком ми заглиблюємось далі й далі в Аравійську пустелю.
Того дня я більше не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки, що дуже поспішав. Мені було байдуже, куди поспішати, хоч до смерті. І ще пригадую що йшов, дивлячись на землю, бо мені остогидли міражі. Час від часу ми перевіряли напрям по компасу. Іноді лягали, щоб трохи спочити. І ще я десь покинув плащ, який взяв на ніч. Більше нічого не знаю. Не пам'ятаю, що було до вечора, доки не стало прохолодніше. В пам'яті все стерлося, як сліди на піску.
З заходом сонця вирішуємо спинитися на ніч. Я знаю, що нам треба б іти далі: ця ніч без води доконає нас. Але ми взяли з собою полотнища парашутного шовку. Якщо ми отруїлися не через нього, то завтра вранці, може, нап'ємося. Спробуємо знову розіслати під зорями наші пастки для роси.
Але вечірнє небо на півночі ясне, жодної хмаринки. І вітер змінив свій смак. Дме з іншого боку. Нас уже торкнувся гарячий подув пустелі. Хижий звір прокидається! Я уже відчуваю, як він лиже нам руки й обличчя...
Проте, якщо ми підемо далі, то я зараз не пройду й десяти кілометрів. А за три дні, не пивши, я пройшов понад сто вісімдесят...
Ми вже хочемо зупинитись, коли раптом Прево каже:
— Озеро! Їй-богу, озеро!
— Ти збожеволів!
— Уже смеркає, звідки в цей час візьметься міраж?
Я не відповідаю. Я давно вже перестав вірити власним очам. Якщо це не міраж, то вигадка хворої уяви. І як Прево ще може вірити?
А він наполягає на своєму:
— До нього йти хвилин двадцять, піду подивлюся...
Ця впертість мене дратує:
— Іди подивись, подихай повітрям... це чудово для здоров'я. Тільки знай: якщо там і є озеро, то воно солоне. А втім, солоне воно чи ні, воно ж у чорта на рогах. Його просто немає.
Але Прево, втупивши десь погляд, уже йде. Мені знайома ця владна сила притягання! І я думаю: "Бувають же такі безумці, що кидаються прямо під паровоз". Я знаю, що Прево не повернеться. Ця безкрая широчінь затягне його, і він уже не зможе повернутися назад. Відійде трохи далі і впаде. І помре там, а я помру тут. Одначе, це так мало важить!..
Не думаю, що то дуже гарна прикмета, оця байдужість, яка охопила мене. Такий же спокій відчував я, коли потопав. Але тепер я користаюся ним і, улігшись просто на камінні, пишу свій передсмертний лист. Чудовий лист. Дуже гідний. Щедро наділяю всіх мудрими порадами. Перечитуючи його, відчуваю якусь марнославну втіху. Про нього скажуть: "Чудове посмертне послання! Як жаль, що він загинув!"