Мені болить ваше горе, а більше я за нічим не шкодую. Мені, зрештою, випала краща доля. Якщо я б повернувся — все почалося б з початку. Я хочу жити. А у містах немає людського життя.
Справа зовсім не в авіації. Літак — це не мета, це тільки засіб. Життям ризикуєш не заради літака. Селянин оре не заради плуга. Але літак допомагає вирватися з міста, від його бухгалтерів, допомагає віднайти істину, якою живе селянин.
Повертаєшся до людської праці і розумієш людські турботи. Стикаєшся з вітром, із зорями, з ніччю, з піском, із морем. Намагаєшся перехитрити стихію. Ждеш світанку, як садівник жде весни. Ждеш аеродрому, як землі обітованої, і шукаєш свою істину в зорях.
Я не нарікатиму. Три дні я йшов, мучився спрагою, йшов по слідах на піску, покладаючи надію на росу. Я забув, де жив на землі мій рід, і намагався відшукати його. Такі там турботи живих. Але я думаю, що це далеко важливіше, ніж вибирати, в якому мюзик-холі провести вечір.
Я не розумію пасажирів приміських поїздів, ці люди думають, що вони люди, а самі придушені звичним примусом, якого, мов ті мурашки, навіть не відчувають. Чим вони заповнюють своє дозвілля, свої жалюгідні безглузді неділі?
У Росії одного разу я чув, як на заводі грали Моцарта. Я написав про це. І одержав дві сотні лайливих листів. Мене не обурюють ті, хто воліє слухати музику поганенького кафе-шантана. Мене обурює хазяїн того кафе-шантана. Не люблю, коли калічать людей.
Я щасливий у своїй роботі. Почуваю себе селянином, аеродром — моє поле. У приміському поїзді мене вбила б задуха, куди важча ніж тут! Тут зрештою, чудово!..
Ні за чим я не шкодую. Я грав — і програв. У моїй роботі це звична річ. Але ж я дихав вільним вітром, вітром безмежного моря.
Хто хоч раз ковтнув його, той не забуде, що то за трунок. Правда ж, друзі мої? І річ не в тому, щоб жити серед небезпек. Тореадори мені зовсім не подобаються. Я люблю не небезпеки. Я знаю, що я люблю. Життя.
Здається, небо світлішає. Витягаю руку з піску, обмацую розстелене поряд полотнище — воно сухе. Почекаємо ще. Роса випадає на світанку. Але ось уже світає, а парашутні полотнища так само сухі. Думки трохи плутаться і ч чую свій власний голос: "Серце висохло... серце висохло... серце сухе, воно не видушить ані сльозинки!.."
— В дорогу, Прево! Поки ще не спеклась горлянка, треба йти.
7
Дме західний вітер, той самий, що висушує людину за дев'ятнадцять годин. Горлянка в мене ще не спеклась, але пересохла і болить. Усередині вже щось дряпає. Незабаром почнеться кашель — мені про нього розповідали,і я жду його. Язик заважає. А найгірше те, що перед очима вже миготять іскорки. Коли вони перетворяться на полум'я, я ляжу.
Йдемо швидко. Користуємось з ранкової прохолоди. Ми ж знаємо, що коли сонце підніметься вище, то вже не зможемо йти. Коли сонце підніметься вище...
Ми не маємо права потіти. Не маємо права ждати. У цьому прохолодному повітрі тільки вісімнадцять процентів вологи. Вітер дме з глибини пустелі. І від його тихої, підступної ласки у мене випаровується кров.
Першого дня ми з'їли трошки винограду. За три дні — півапельсина і половину виноградного грона. Їсти ми все одно не змогли б — у нас пропала слина. Але мені зовсім не хочеться їсти, хочеться тільки пити. І здається, мучить не так сама спрага, як її наслідки. Пересохла горлянка. Язик став наче з гіпсу. У роті страшенно дере, смак якийсь огидний. Ці відчуття нові для мене. Коли б у нас була вода, вони зникли б, але я не пригадую, що спільного між ними і цими чудовими ліками. Спрага дедалі менше стає бажанням і дедалі більше — хворобою.
Мені все ще ввижаються струмки і фрукти, але ті видива мене вже не так мучать. Забуваю сяйво чудового апельсина, як забув, здається, все, що було мені любе. Можливо, я вже все забуваю.
Ми сидимо, але треба знову йти. Довго йти ми вже не можемо. Через кожні п'ятсот метрів падаємо на пісок від утоми. Яка це радість — полежати, витягнувшись на піску. Але треба рушати далі.
Пейзаж поволі змінюється. Каміння тепер менше. Під ногами пісок. Попереду, за якихось два кілометри — дюни. На них подекуди видніються низенькі кущики. Як на мене, краще вже ці піски, ніж крицевий панцир. Тут пустеля світла. Це Сахара. Я, здається, пізнаю її...
Тепер нам вистачає сил тільки на двісті метрів.
— Треба дійти хоч до тих кущиків.
Це крайня межа. Через тиждень, коли ми на машині повернемось шукати рештки свого літака, з'ясується, що в цей останній похід ми пройшли вісімдесят кілометрів. А я вже пройшов близько двохсот кілометрів. Як би я йшов далі?
Вчора я йшов, ні на що не сподіваючись. Сьогодні ці слова втратили сенс. Сьогодні ми йдемо тому, що йдемо. Так, як воли в плузі. Вчора мені ввижався апельсиновий рай. Але сьогодні для мене вже немає раю. Я більше не вірю, що на світі є апельсиновий рай.
Я вже нічого не відчуваю, окрім того, що серце в мене геть висохло. Ось-ось я впаду, але розпачу немає. Нема навіть гіркоти. А шкода, сум видавався б мені солодким, як вода. Можна пожаліти себе, і побиватися за собою, мов за другом. Але в мене вже немає на світі друга.
Коли мене знайдуть, побачать мої обпечені очі, подумають, що я дуже довго кликав на допомогу і дуже мучився. Але поривання душі, прикрощі, ніжні страждання — це теж багатство. А в мене вже немає цих багатств. Юні дівчата в першу ніч кохання пізнають смуток і плачуть. Смуток тісно зв'язаний з трепетом життя. А в мене вже немає смутку...
Я став пустелею. В роті вже немає слини, а в душі немає більше любих образів, які я міг би оплакувати. Сонце висушило в мені джерело сліз.
Але що це? Подих надії пробіг по мені, як по морю пробігають ледь помітні брижі. Що стривожило мій інстинкт, не дійшовши ще до свідомості? Ніщо не змінилось, а проте все стало іншим. Піщана гладінь, невисокі пагорки, легенькі мазки зелені — все це вже не ландшафт, а сцена. Вона ще порожня, але жде чогось. Дивлюся на Прево. Він теж здивований і сам не розуміє того, що відчуває.
Їй-богу, зараз щось станеться...
Їй-богу, пустеля ожила. Безлюддя й тиша раптом змінилися, захвилювалися, завирували ще дужче, ніж велелюдний, гамірний майдан...