— Я, панове, простий любитель, і мені пощастило аплодувати...
— Нашому останньому номеру?.. — іронічно запитує Пеншіна.
— Ні, панове... першому, — рідко я чув, щоб цей квартет Онслоу виконувався з такою майстерністю!
Без сумніву, ця людина — знавець.
— Пане, — відповідає Себастьєн Цорн від імені своїх товаришів, — ми дуже зворушені вашою люб’язністю... Якщо другий наш номер терзав ваш слух, то справа в тому...
— Пане, — відповідає невідомий, перериваючи пояснення, яке загрожувало затягтися, — я ніколи не чув, щоб фальшивили з такою досконалістю. Але я зрозумів, чому ви так вчинили. Вам треба було розбудити добрих мешканців Фрескаля, які, до речі сказати, вже знову заснули. І тому, панове, дозвольте мені запропонувати вам те, чого ви домагалися від них за допомогою таких відчайдушних засобів...
— Гостинність ?.. — запитує Фрасколен.
— Так, гостинність, і притому таку, якої навіть в Шотландії не зустріти. Якщо не помиляюся, переді мною Концертний квартет, чия слава гримить по всій нашій прекрасній Америці, щедрої на виявлення захоплення.
— Пане, — вважав своїм обов’язком сказати Фрасколен, — запевняю вас, ми вдоволені... А... ця гостинність, — де ми можемо знайти її... з вашою допомогою ?..
— У двох милях звідси.
— В іншій селі?
— Ні... в місті.
— Великому місті?
— Безумовно.
— Дозвольте, — втручається Пеншіна, — нам же сказали, що до Сан-Дієго немає жодного міста...
— Це помилка... мені незрозуміла.
— Помилка? — повторює Фрасколен.
— Так, панове, і якщо ви підете разом зі мною, я обіцяю вам прийом, гідний таких артистів, як ви.
— Я думаю, ми приймемо цю пропозицію... — каже Івернес.
— Поділяю твою думку, — приєднується Пеншіна.
— Стривайте, стривайте! — вигукує Себастьєн Цорн. — Дайте висловитися керівнику ансамблю!
— Що зволите сказати ?.. — запитує американець.
— Нас чекають в Сан-Дієго, — відповідає Фрасколен.
— У Сан —Дієго, — додає віолончеліст, — куди ми запрошені на кілька музичних ранків. Перший з них має відбутися післязавтра в неділю...
— А! — відповідає невідомий тоном, в якому відчувається неабияка досада. — Але це несуттєво, панове, — продовжує він, — за один день ви зможете оглянути місто, яке того варте, і я зобов’язуюсь доставити вас на найближчу станцію так, щоб у неділю ви були в Сан-Дієго.
Що й говорити, пропозиція спокуслива і зроблена як раз до речі. Квартет тепер може розраховувати на гарну кімнату в хорошому готелі, не кажучи вже про увагу, яка гарантує їм люб’язний незнайомець.
— Ви згодні, панове ?..
— Згодні, — відповідає Себастьєн Цорн, бо голод і втома налаштовують поставитися до подібного запрошення прихильно.
— Тоді вирішено, — говорить американець, — відправимося зараз же, і за двадцять хвилин ми доїдемо. Я впевнений, що в врешті-решт ви мені подякуєте!
А тим часом мешканці селища, виявивши вітальними вигуками своє схвалення котячому концерту, знову позакривали вікна. Світло всюди погасло, і селище Фрескаль знову занурилось в глибокий сон.
Четверо артистів слідом за американцем підходять до його екіпажу, укладають свої інструменти і розміщуються на задньому сидінні, а на переднє поруч з механіком вмощується їх люб’язний провідник. Механік натискає на якийсь важіль, електричні акумулятори починають працювати, екіпаж рушає з місця, і ось вони вже мчать в західному напрямку.
Ще через чверть години попереду з’являється широка світла заграва, схожа на сяйво сліпуче яскравих місячних променів. Це місто, про існування якого наші парижани навіть не підозрювали.
Екіпаж зупиняється, і Фрасколен каже:
— Нарешті ми на узбережжі.
— Ні... це не узбережжя, — відповідає американець, — тут нам доведеться переправитися через протоку...
— А на чому?.. — запитує Пеншіна.
— На поромі, де встановлять наш екіпаж.
Дійсно, тут же стоїть один з механічних поромів, які так поширені в Сполучених Штатах, і на нього приймають екіпаж разом з пасажирами. Мабуть,
пором рухається за допомогою електрики, бо диму не видно; хвилини через дві паром вже перетнув неширокий водний простір і причалив до пристані в глибині якогось великого порту.
Екіпаж продовжує свій біг по дорогах, обсаджений деревами, і потрапляє в парк, над яким високо підвішені ліхтарі виливають яскраве світло.
У решітці парку відкриваються ворота, що ведуть на широку і довгу вулицю, вимощену гучними плитами. Через п’ять хвилин артисти виходять біля під’їзду комфортабельного готелю, де по одному слову американця їх зустрічають з багатообіцяючою люб’язністю. Їх ведуть до розкішно сервірованого столу, і, як і слід було очікувати, вони вечеряють з великим апетитом. Після вечері метрдотель приводить їх у простору кімнату, освітлену електричними лампами білого розжарення, які завдяки спеціально пристосованим вимикачів можна перетворити у нічники, які трохи світяться. І, відклавши на завтра турботу про роз’яснення всіх цих чудес, вони, нарешті, засипають в чотирьох ліжках, поставлених в чотирьох кутах кімнати, і незабаром починають похропувати з такою ж дивовижною зіграністю, який взагалі славиться цей Концертним квартет.
3. БАЛАКУЧИЙ ЧИЧЕРОНЕ
На ранок, вже в 7:00, в їх загальній кімнаті лунають спершу гучні звуки, які відмінно наслідують ранкову зорю сурмача, що грає побудку в казармі, а потім команда, яку віддає Пеншіна:
— Живо!.. Гоп!.. На ноги!.. Раз-два!
Івернес, самий ледачий з членів квартету, волів би вилізти з-під теплих ковдр тільки в три або навіть в чотири рахунки. Але йому доводиться наслідувати приклад товаришів і з горизонтального положення перейти у вертикальне.
— Нам не можна втрачати ні хвилини... жодної! — заявляє "Його високість".
— Так, — каже Себастьєн Цорн, — адже завтра нам треба бути в Сан-Дієго.
— Ну що ж! — відповідає Івернес. — Місто цього люб’язного американця ми оглянемо в півдня.
— Але мене дивує, — додав Фрасколен, — що поблизу від Фрескаля розташоване велике місто!.. Чому ж наш кучер навіть не згадав про нього ?..
— Важливо в ньому перебувати, мій добрий старий скрипковий ключ, — говорить Пеншіна, — а ми в ньому якраз і перебуваємо.
З двох великих вікон в кімнату ллються потоки денного світла, і на цілу милю вдалину видніється вулиця, облямована двома рядами дерев.