— Близько десяти тисяч, — відповів один юнак. — Ми переслідувані божі діти — обранці ангела Мерони.
— Ніколи не чув про такого, — сказав мандрівник. — А він вас набрав чимало.
— Не смійся з того, що священне, — сказав інший суворо. — Ми ті, хто вірить у святе писання, накреслене єгипетськими літерами на пластинках кутого золота, що були вручені святому Джозефу Сміту в Пальмірі. Ми прийшли з Нову, із штату Іллінойс, де заснували наш храм. Шукаємо захисту від насильників та безбожників, хоч би в самому серці пустелі.
Назва Нову, очевидно, щось нагадала Джонові Фер'є.
— Розумію, — сказав він. — Ви мормони.
— Ми мормони, — відповіли вони в один голос.
— А куди ви йдете?
— Не знаємо. Рука бога веде нас в особі нашого пророка. Ти мусиш стати перед ним. Він скаже, що робити з вами.
Тим часом вони спустилися з гори. Внизу їх оточила, юрба пілігримів — блідих і скромних на вигляд жінок, здорових, веселих дітей і заклопотаних чоловіків. Вигуки здивування та співчуття зустріли малу дитину і виснаженого старого чоловіка. Та їх ескорт не спинився, а просувався вперед у супроводі великого натовпу мормонів, аж поки вони не дійшли до фургона, що відрізнявся від інших великим розміром і пишною зовнішністю. Шестеро коней були запряжені в нього, тоді як в інших — по двоє і щонайбільше — четверо. Крім візника, там сидів чоловік, на вигляд не старший тридцяти років, його велика голова і владний вираз обличчя ясно говорили, що це ватажок. Він читав книжку в коричньовій оправі, а коли юрба наблизилась, відклав її і уважно вислухав розповідь про пригоду. Потім повернувся до прибулих.
— Ми можемо взяти вас до себе, — сказав він урочисто, — тільки в тому разі, коли ви приймете нашу віру. Тримати вовків у себе в кошарі ми не можемо. Краще хай ваші кості біліють у цій пустелі, ніж допустити, щоб ви стали у нас тією плямою гнилі, від якої з часом зіпсується весь овоч. Пристаєш до нас на цих умовах?
— Я гадаю, що пристану до вас на будь-яких умовах, — відповів Фер'є з таким запалом, що суворі старійшини не могли стриматися від посмішки. Тільки їхній ватажок лишився таким же суворим і поважним.
— Візьми його, брате Стенгерсон, — промовив він, — дай йому їсти й пити, і дитині також. Навчиш його нашої святої віри. Та ми вже забарилися. Рушаймо! Вперед до Сіону!
— Вперед, вперед, до Сіону! — підхопила юрба мормонів, і цей клич покотився вздовж усього каравану, поки останній звук не завмер глухим гомоном вдалині. Під ляскання батогів великі вози, скриплячи колесами, рушили з місця, і скоро весь караван знову велетенським вужем поповз уперед. Старійшина, якому було доручено обох бездомних, повів їх до свого воза, де вже була приготована страва.
— Ви залишитесь тут, — сказав він. — За кілька днів поправитесь. Але пам'ятайте, що віднині й навіки ви належите до нашої віри. Так сказав Брігем Янг, а він говорив голосом Джозефа Сміта, тобто голосом бога.
Розділ II
КВІТКА ЮТИ
Не будемо описувати всіх поневірянь і злигоднів, яких зазнали іммігранти-мормони, перш ніж досягли своєї останньої гавані. Від берегів Міссісіпі до західних схилів Скелястих гір пробивалися вони з упертістю, майже безприкладною в історії. Тубільці і дикі звірі, голод, спрага, втома й хвороби — всі перешкоди, які їм ставила на шляху природа, — вони подолали з чисто англосаксонською витривалістю. Проте довга мандрівка і пережиті страхіття похитнули мужність і найміцніших із них. Не було нікого серед цих людей, хто б не опустився на коліна в щирій молитві, коли вони побачили широку, залиту сонцем долину Юти. З уст свого вождя вони почули, що це й є обітована земля і широкі незаймані лани належать їм навіки.
Янг швидко показав себе таким же мудрим адміністратором, як і рішучим начальником. За його наказом були підготовані карти, на яких накреслено ескіз майбутнього міста. Навколишні землі розподілили під ферми і наділяли ними людей відповідно до становища кожного члена громади. Крамар розпочав торгівлю, ремісник узявся за ремесло. Вулиці й площі в місті виростали, мов у казці. В полі все щось осушували й городили, насаджували й розчищали, а на друге літо вся околиця вкрилася золотим килимом пшениці. Все процвітало в цій дивній колонії. Великий храм, закладений у центрі міста, ріс угору і вшир. Од самого світанку і до смерку не втихало цокання молотків і деренчання пилок біля монумента, який переселенці ставили тому, хто провів їх щасливо крізь усі небезпеки.
Двоє знедолених — Джон Фер'є і маленька дівчинка, що стала йому за дочку і поділила його долю, супроводили мормонів до кінця їх великого паломництва. Маленька Люсі Фер'є їхала в фургоні старійшини Стенгерсона, досить зручно там примостившись поруч із трьома жінками мормона і його сином — свавільним і невгамовним хлопчаком років дванадцяти. Забувши з властивою дітям безжурністю про втрату матері, вона скоро стала улюбленицею жінок і примирилася з цим новим життям у рухомому, вкритому парусиною, домі. Тим часом Фер'є, поправившись після всіх своїх злигоднів, відзначився як досвідчений розвідник і невтомний мисливець. Він так швидко здобув пошану своїх нових товаришів, що, коли вони прибули на, місце, всі одностайно ухвалили надати йому таку саму смугу родючої землі, як і кожному з переселенців, за винятком самого Янга і чотирьох головних старійшин: Стенгерсона, Кемболла, Джонстона і Дреббера.
На новій фермі Джон Фер'є спорудив собі хороший дерев'яний будинок, з кожним роком доповнюючи і розширюючи його, так що згодом він перетворився в простору віллу. Джон Фер'є був людиною роботящою і хазяйновитою. Залізне здоров'я дозволяло йому з самого ранку і до пізнього вечора поратися на своїй землі. Не дивно, що його ферма і все господарство росло й процвітало. За три роки він випередив своїх сусідів, за шість — був заможний, за дев'ять — багатий, а за дванадцять — не було в Солт Лейк Сіті й півдесятка людей, які могли б зрівнятися з ним. Відлого великого внутрішнього моря[16] і до далеких гір не було імені, більш відомого, ніж ім'я Джона Фер'є.
З одним тільки не могли примиритися одновірці Джона Фер'є. Він ніяк не піддавався на умовляння завести сім'ю за мормонськими звичаями. Ніколи не пояснював причин відмови, а просто рішуче й непохитно стояв на своєму. Одні обвинувачували його в байдужості до нової релігії, інші приписували це зажерливості і скупості. А ще дехто говорив про якесь раннє кохання і русяву дівчину, яка з туги зав'яла на берегах Атлантики. Як би там не було, Джон Фер'є лишався неодруженим. У всьому іншому він визнавав авторитет релігії нової колонії і здобув репутацію правовірної і чесної людини.