Всі закони тяжіння й маси були скасовані й канули в небуття, так звану дійсність визначали нечіткі, розпливчасті закони якоїсь іншої дійсності, що суперечила їм.
Сапер, від якого залишилась половина, все набухав і набухав, наче величезна губка, що всмоктувала в себе важку кров. По мені струмував холодний піт, змішуючись із гидким брудом, що зібрався за довгі тижні на моєму тілі. Я відчував, що від мене самого тхне, як від трупа...
Поки я все далі й далі ніс сапера, скоряючись якомусь особливому інстинкту, що примушував кожного з нас братися водночас за свій ріжок, поки ми, рухаючись короткими перебіжками, все далі й далі перли до села важку, як ціла земля, ношу, я майже втратив свідомість від кошмарного страху, що, мов отрута, переходив у мене з того все більшого й більшого клунка. Я вже нічого не бачив і не чув, проте з усіма подробицями усвідомлював те, що відбувалося...
Пострілу й свисту снаряда я не почув; вибух розірвав плетиво неймовірних, напівсвідомих душевних тортур; пустивши плащ-палатку, я заціпеніло втупився невидющим поглядом у порожнечу й не ворушився, доки десь далеко на узгір'ї розлогим сміхом відгукнулася луна від вибуху. Поперед і позад мене, а також з обох боків чулася якась химерна дзвінка луна, немовби мене поглинула гірська западина; у вухах у мене дзвеніло, як від отих пронизливих патріотичних пісень, що підлесливо й по-вірнопідданськи злітали над кам'яними мурами казарми.
Без особливого хвилювання й тривоги чекав я, що десь на тілі в мене дасть про себе знати біль чи потече тепла кров. Проте нічого такого не виникало. І раптом я відчув, що мої ноги по коліна стоять у якійсь западині. А коли я остаточно отямивсь і глянув униз, то побачив, що під ногами в мене зяє, ще чорніша, ніж сама ніч, величезна вирва...
Я сміливо ступив у яму, але не спіткнувся й не впав; я йшов усе далі й далі, відчуваючи під ногами напрочуд м'яку землю; небо стало геть темним. Ідучи так, я довго розмірковував: чи доповідати тепер каптенармусові, скільки у взводі чоловік — двадцять один, сімнадцять або чотирнадцять?.. І раптом просто переді мною на небосхилі зійшла велика й яскрава жовта зірка; ледь блимаючи, парами почали з'являтися й інші зірки, утворюючи тепер трикутник.
Я зрозумів, що прийшов на місце, й подумав, що слід правдиво доповісти про своє відділення, в якому залишилося чотири чоловіки, а також про молодого сапера... І коли я, всміхнувшись, пробурмотів: "Чотири з половиною",— якийсь дбайливий і лагідний голос промовив: "П'ять!"