— Що за люди! — вигукнув Начальник Вокзалу. — Сплять з відчиненими дверима в січні місяці, та ще в таку віхолу. Невже їм не холодно?
Курдуплик зник у будинку, і всі нетерпляче стали чекати, які новини він принесе.
— Франческо хтозна-як зрадіє, побачивши нас, — сказали в один голос усі три Ляльки-Артистки, які мали звичку говорити завжди тоді, коли інші мовчали. Проте на них ніхто навіть не звернув уваги.
Через хвилину на порозі з'явився Курдуплик. Сумно звисали його вуха. Він не підводив очей, наче шукав щось на долівці, але бачив там тільки свої сльози. Курдуплик гірко плакав.
— Тут нема нікого, — розпачливо промовив він. — В будинку давно ніхто не живе…
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Серця трьох Ляльок-Артисток
Пасажири Голубої Стріли розгублено перезиралися між собою. Тільки Лялькам було зовсім байдуже: вони вже спали, заколисані рівномірним похитуванням вагонів поїзда.
— Бідний хлопчина! — зітхнув Машиніст. — Хтозна, де він і що з ним скоїлося.
— Стільки проїхати даремно! — невдоволено буркнув Начальник Поїзда.
Курдуплик знову оглянув і обнюхав усе довкола, та даремно: сліди закінчувались саме тут, у порожній кімнаті. Собачка знайшов і ще чиїсь сліди — може, сліди: батька, чи матері, чи братів, бо запахи були дещо схожі.
— Тисяча бродячих китів! — вилаявся стиха Капітан. — Я вже думав, що прибув у порт, а насправді ми знов у відкритому морі.
— А я думав, що ми приїхали на станцію, а тут, так би мовити, невтішний полустанок серед поля, — додав Начальник Вокзалу.
— Треба було якось попередити хлопчину, щоб він нас чекав, — знову озвався Півбороди.
Ляльки попрокидалися і зразу ж поспішили до вікон. Потім посходили з поїзда, проте хутенько повернулися назад: вони, бачите, боялися намочити ноги в снігу. Коні ковбоїв тупцювали на місці. В темряві жеврів ледь помітний тьмяний вогонь — це палив люльку Срібна Пір'їна. Старому вождю індіанців стало так важко на душі, що він на якусь мить навіть вийняв люльку з рота.
— Що ж, доведеться, мабуть, вертатися назад у крамницю до Феї. Більше нікуди нам подітися… — сумно промовив Начальник Вокзалу.
— Ніколи в світі! — вигукнув рішуче Півбороди. — Я краще плаватиму в брудній калюжі або стану піратом!
— А що ж ти пропонуєш?..
— Я вже сказав, щодо мене, то я до хазяйки не піду.
Тут Срібна Пір'їна згадав про аркуш паперу, відібраний у служниці. Він витяг цей список із кишені й почав приглядатися до нього.
— Тут записано багато Франческо, — промовив вождь. Пасажирів Голубої Стріли ніби осяяла надія:
— А наш там є?
— Ні. Багато інших Франческо, а також П'єтро, Анн, Марій і Джузеппе.
— Це діти, що не одержали від Феї подарунків, — прошепотів Півбороди… — Хтозна… А чому б… Правильно я кажу?
— Та ви ще нічого й не сказали! — перепинив його знову Начальник Вокзалу.
— Але ви все одно зрозуміли мене, — відказав Півбороди.
— Так, — неохоче погодився Начальник Вокзалу, — я зрозумів вашу думку. Якщо, мовляв, не знайдемо нашого Франческо, то можемо принести щастя іншим дітям. А що ви на це скажете, Срібна Пір'їно?
Старий вождь ще ніяк не міг уторопати, чому це на світі так багато Франческо і чому всі вони залишилися без подарунків. Він, напевне, гадав, що на землі живе тільки один Франческо або принаймні два: один багатий, а другий бідний. А їх лише в списку бідних виявилося стільки, що не кожен і перерахує. В усякому разі той, хто не закінчив трьох класів початкової школи, не зможе цього зробити, бо в першому класі вчать додавання лише в межах перших двох десятків.
— Так багато Франческо… — повторював здивовано Срібна Пір'їна.
Тільки в цю мить він збагнув, який широкий світ. Досі він цього не помічав, проблукавши цілісіньку ніч по місту з тисячами будинків і тисячами вікон, за якими жили люди і хтозна-скільки дітей, зовсім не схожих одне на одного. Але всі вони чекали на Новий рік подарунків од Феї.
— Ми розшукаємо всіх хлопчиків на ім'я Франческо, — промовив нарешті вождь індіанців.
— Та ми вже чверть години говоримо про це.
Срібна Пір'їна суворо глянув на всіх: мовляв, невже я маю слухати чиїсь теревені?
— Ну що, їдемо? — запитав Начальник Поїзда.
— Всі по вагонах! — крикнув Начальник Вокзалу. Але команда була зайва: наші пасажири давно вже сиділи у вагонах, тісно притулившись один до одного, щоб не замерзнути. Три Ляльки-Артистки мерзли, звичайно, втричі більше. Вони так цокотіли зубами, що в їхньому купе ніхто не міг заснути.
— Та коли ви вже перестанете тремтіти? — гнівалися пасажири. — Хіба не бачите, що ми потомилися і хочемо відпочити? У вас душі нема, безсердечні ви, от що!
— У нас таки нема ні душі, ні серця, — сумно відповідали Ляльки.
— Вам ще й жарти на думці…
— Це не жарти. У нас і справді нема серця. Ми зроблені з дерева та з пап'є-маше… Якби в нас було серце, ми б так не мерзли.
З коробки олівців вискочив Червоний Олівець.
— За це потурбуюсь я, — промовив Червоний Олівець і трьома штрихами намалював серця на курточках трьох Ляльок-Артисток. Щоправда, серця вийшли завеликі — на всі груди.
— Ну, ось і готово! — вигукнув Червоний Олівець, поглядаючи на свою роботу і задоволено усміхаючись.
— Спасибі! — подякували три Ляльки-Артистки.
— Ну, як, покращало вам?
— О, покращало та ще й як! Нам уже тепло.
Через кілька хвилин вони відчули тепло у грудях, вухах, руках, ногах — у найвіддаленіших від серця куточках, де холод найдужче дошкуляє бідним людям.
— Тепер ми зовсім зігрілися, — сказали три Ляльки. — Як добре — мати серце!..
І, задоволено поглядаючи собі на груди, де великі червоні серця сяяли, мов три медалі за відвагу, Ляльки-Артистки спокійно заснули.
Тим часом Голуба Стріла повільно рушила вперед у супроводі ковбоїв та вершників-індіанців. Під копитами потріскував зашерхлий сніг. Поперед поїзда вказував дорогу…
— Курдуплик! — скажете ви.
Ні, друзі, ви помилилися. Курдуплика вже не було, він залишився на порозі будинку, де жив Франческо, його друг Франческо.
— Але ж Франческо дуже багато! — переконували всі Курдуплика.
— Знаю, але я хочу відшукати нашого друга. Вірний до кінця своєму Франческо, маленький цуцик сумовито дивився на Голубу Стрілу, яка повільно від'їжджала із засвіченими фарами та з освітленими віконцями вагонів, що поблискували з обох боків, немов низка світлячків.