Ну, а Білінгсові влаштували знаменитий прийом,– таких не бувало тисячі століть, і я думаю, що це матиме добрі наслідки. Слава його рознесеться далеко, про нашу систему, а можливо, і про наш світ заговорять, і повага тутешньої небесної публіки до нас збільшиться. Подумай тільки – Шекспір ішов задкуючи перед цим теннесійським кравцем і розсипав перед ним квіти, а Гомер стояв на бенкеті за його стільцем і прислуговував йому! Звичайно, це не обходило поважних чужинців з інших систем, бо вони не чули ні про Шекспіра, ні про Гомера, але на нашій маленькій Землі, якби там про таке дізналися, це означало б дуже багато. Шкода, що в цьому нікчемному спіритизмі нема нічого путнього, а то ми могли б послати їм звістку. Це село в Теннесі поставило б Білінгсові пам’ятника, а його автограф оцінювали б дорожче за автограф сатани. Еге ж, погуляли-таки на тому прийомі – мені про нього все розповів один знайомий дрібний дворянин із Гобокена, баронет сер Річард Дафер.
– Та що ти кажеш, Сенді,– дворянин із Гобокена?79 Та чи ж це можливо?
– Звичайно. Дік Дафер держав ковбасну і не зібрав за ціле своє життя ні цента, бо все зайве м’ясо нишком роздавав бідним. Не волоцюгам,– ні, зовсім іншим,– того сорту людям, які скорше помруть, аніж почнуть жебрачити – чесним безробітним. Дік вистежував голодних на вигляд чоловіків, жінок і дітей, непомітно проводжав їх до дому, розпитував про них у сусідів, а потім підгодовував їх і підшукував їм роботу. І ніхто ніколи не бачив, щоб він кому-небудь давав що-небудь; він мав славу скнари і помер з нею, і всі казали: "Туди йому й дорога". Але як тільки він причалив сюди, його сподобили звання баронета, і перше, що Дік-ковбасник із Гобокена почув, ступивши на небесний берег, було: "Ласкаво просимо, сер Річарде Дафер!" Це трохи здивувало його, бо він думав, що його чекає клімат значно гарячіший за тутешній!..
Зненацька вся місцевість навколо задвигтіла від грому: то випалила тисяча сто одна гармата. Сенді каже:
– Чуєш? Це на честь шинкаря!
Я схопився й кажу:
– Тоді рушаймо, Сенді, а то ще пропустимо що-небудь!
– Сиди,– каже він,– це тільки вістка про нього, та й годі!
– Тобто як?
– Постріл означає, що шинкаря помітили з сигнальної станції. Він на траверсі Сенді-Гука.80 Зараз назустріч йому полетять різні комісії, щоб ескортувати його сюди. Почнуться всілякі церемонії та зволікання, тобто до гавані вони доберуться ще дуже не скоро. В усякому разі, до неї ще кілька мільярдів миль.
– Я теж міг би шинкарювати,– кажу я, згадавши своє самотнє прибуття сюди і те, що мене не зустрічали ніякі комісії.
– Я чую жаль у твоєму голосі,– каже Сенді,– і це досить природно, але хто давнє пом’яне, той лиха не мине! Ти прибув сюди власним маршрутом, і тепер уже пізно виправляти помилку!
– Гаразд, Сенді, я не нарікаю. Але хіба у вас тут теж є Сенді-Гук?
– Тут є все, зовсім так само, як і на Землі. Усі штати й території Америки, всі царства й морські острови, великі й маленькі, розташовані тут точнісінько так само, як на земній кулі, і мають таку ж форму, як там, тільки тут усі вони в багато мільярдів разів більші, ніж на Землі. А ось і другий постріл!
– А це з якого приводу?
– Другий форт відповідає першому. Кожен з них дає випал з тисяча сто однієї гармати – це звичайний салют для тих, хто спасся в останню хвилину, причому тисяча сто перша гармата – на означення чоловічої статі гостя. Коли зустрічають жінку, ми пізнаємо це з того, що тисяча сто перша гармата мовчить.
– Сенді, а яким чином ми знаємо, що їх тисяча сто й одна, якщо вони всі випалюють заразом?
– Тут, бачиш, наш розум розвивається в деяких відношеннях, і це тобі один з прикладів. Тут числа, розміри й відстані такі величезні, що ми повинні вміти відчувати їх,– наші колишні прийоми ліку й виміру не дали б нам про них ніякого уявлення, а тільки викликали б плутанину, сум і головний біль!
Ми погомоніли з ним ще трохи на цю тему, а тоді я сказав:
– Сенді, я завважую, що тут майже не видно білих янголів; на кожного білого янгола припадає добрих сто мільйонів червоношкірих – людей, що не вміють говорити по-англійському. Чим це пояснити?
– Ну, таке ти побачиш у будь-якому штаті чи території американського закутка неба, куди не подайся! Якось я летів цілий тиждень, пролетів мільйони миль крізь цілі полчища янголів і не зустрів жодного білого, не почув жодного зрозумілого мені слова! Бачиш, Америку мільярди років, а то й більше – до того, як там з’явилися білі,– населяли індіани, ацтеки і всякі такі інші народи. У перші три сотні років після відкриття Колумба в усій Америці білих було стільки, що їх можна було б розмістити в одному лекційному залі,– я маю на увазі і британські володіння. На початку нашого століття їх було тільки шість-сім мільйонів – ну, нехай сім; у тисяча вісімсот двадцять п’ятому році – дванадцять чи чотирнадцять мільйонів; у тисяча вісімсот п’ятдесятому, скажімо, двадцять три мільйони; у тисяча вісімсот сімдесят п’ятому – сорок мільйонів. Наша смертність становила пересічно двадцять на тисячу на рік. Отже, в перший рік століття померло сто сорок тисяч; у двадцять п’ятому році – двісті вісімдесят тисяч; у п’ятдесятому році – п’ятсот тисяч; близько мільйона в сімдесят п’ятому році. Я буду щедрий і припущу, що від самого початку до сьогодні в Америці померло п’ятдесят мільйонів білих – нехай навіть шістдесят, якщо хочеш; нехай хоч би й сто мільйонів,– кілька мільйонів туди-сюди – то не велика різниця. Тепер ти сам розумієш, що коли розкидати таку краплю людей по простору на сотні мільярдів миль американської території на небесах, це буде все одно, що розтрусити по пустелі Сахарі десятицентову коробочку гомеопатичних пілюль, а опісля сподіватися зібрати їх! Ти не можеш чекати, щоб ми мали якусь вагу на небі,– і ми її таки й не маємо, де факт, і ми мусимо з ним примиритися. Учені з інших планет і з інших астрономічних систем, роз’їжджаючи по царству небесному, інколи заглядають і до нас. Вони проводять тут деякий час, потім відлітають у свою секцію неба і описують свої подорожі у книгах, де Америці приділяють рядків п’ять. І що ж вони про нас пишуть? Пишуть, що Америка – мало заселена країна з кількома сотнями тисяч мільярдів червоних янголів, серед яких зрідка трапляються хворі, з дивним кольором шкіри. Розумієш, їм видається, ніби ми, білі, і негри, які також деколи трапляються,– це індіани, що побіліли чи почорніли від якоїсь хвороби, прокази абощо, за який-небудь особливо мерзенний гріх, зауваж собі! Це для всіх нас дуже гірке відкриття, друже мій, навіть для найскромніших, не кажучи вже про тих, котрі уявляють, ніби їх тут приймуть як давно загублену державну облігацію і на додачу дадуть ще й облапити Авраама. Я не розпитував тебе, капітане, про подробиці, але мій досвід підказує мені, що тебе зустріли без особливих вітань, коли ти прибув сюди, адже так?