Я відповів йому:
– Семе, коли б я почув це раніш, то, напевно, засмутився б, а тепер я радий, що потрапив сюди!
А він каже:
– Капітане, ти, мабуть, добре стомився?
Я відповідаю:
– Семе, добре – це не те слово! Я стомився, як пес!
– От-от, саме так. Ти заробив добрий сон, і ти його матимеш. Ти заробив добрий апетит – і ти з задоволенням обідатимеш. Тут те саме, що й на землі: перш ніж тішитися чимось, ти повинен чесно його заробити. Не можна спочатку користуватися, а потім заробити. Але ось яка є різниця: тут ти сам можеш вибирати собі будь-яку роботу, і всі сили небесні допомагатимуть тобі, якщо ти не огинатимешся. Коли хтось мав душу поета, а на землі мусив бути шевцем, то тут він чобіт не шитиме, повір!
– Усе це справедливо й розумно,– кажу я.– Багато роботи, але такої, яка тобі до душі, і ніякого більше болю, ніяких страждань...
– Стривай, стривай! Тут вистачає і болю,– тільки він не ранить смертельно. Є тут і страждання,– тільки не вічні. Бачиш, щастя само по собі не існує – воно існує лише як щось протилежне чому-небудь неприємному. У цьому вся суть. Нема нічого такого, що було б щастям само по собі,– воно буває щастям тільки за контрастом з чим-небудь іншим. Тим-то, як тільки принадність новизни минеться і сила контрасту притупиться, щастя вже нема, і тобі доводиться шукати чого-небудь свіженького. Ну от, на небесах вдосталь болю й страждань – отже, багато контрастів, і можливості щастя безмежні!
Я кажу:
– Це найкращий рай з усіх, про які я коли-небудь чув Семе. Він відрізняється від них так само, як жива чарівна принцеса від своєї воскової статуї...
У перші місяці перебування на небесах я тинявся по царству небесному, заводячи друзів і милуючись краєвидами, і нарешті оселився в дуже мальовничій місцевості, щоб відпочити перед тим, як узятися за яку-небудь справу. Я й далі заводив знайомства і збирав інформацію. Досить багато розмов мені довелося мати з одним старим лисим янголом на ймення Сенді Маквільямс. Він був родом звідкись із штату Нью-Джерсі. Я частенько й подовгу розмовляв з ним. У теплі дні ми вдвох не раз після обіду лежали де-небудь на пагорку в затінку скелі, подалі від боліт його ферми, де він розводив журавлину, і курили люлечки, балакаючи про найрізноманітніші речі. От одного разу я й питаю його:
– Скільки тобі років, Сенді?
– Сімдесят два.
– Я так і думав. І давно ти на небесах?
– На різдво мине двадцять сім років.
– А скільки тобі було, коли ти потрапив сюди?
– Сімдесят два, звичайно.
– Не може бути!
– Чому не може бути?
– Бо коли тобі на той час було сімдесят два, то тепер дев’яносто дев’ять!
– От же й ні. Я зараз того самого віку, в якому прибув сюди.
– Стривай-но,– кажу я,– щось воно мені не зовсім ясно. На землі я завжди гадав, що на небі ми всі будемо молоді, веселі й бадьорі.
– Що ж, ти можеш стати молодим, як хочеш. Тобі досить тільки захотіти!
– Тоді чого ж у тебе не було такої охоти?
– Вона була. У всіх буває! І ти, напевно, спробуєш коли-небудь, але тобі це дуже скоро набридне.
– Чому?
– А ось я тобі скажу. Ти завжди був моряком, а хоч раз ти пробував узятися за щось інше?
– Авжеж, я пробував якось крамарювати в шахтарському селищі, але довго не витримав. Надто вже було нудно – ні руху, ні штормів, ні життя,– так, ніби ти водночас і живий, і покійник. Мені треба було щось одне – або те, або інше. Отож, кажу, я недовго й крамарював – покинув свою крамничку і знову вийшов у море.
– Отож-то й воно. Крамарям це до вподоби, а ти не стерпів. Бачиш, бо ти до цього не звик! Ну, а я не звик бути молодим, не цікаво мені це. Я був перетворився на дужого і вродливого парубка, мав буйного кучерявого чуба, та ще й крила, барвисті крила, як у метелика. Я ходив з хлопцями на пікніки, танці й вечірки, пробував залицятися й плести дурниці дівчатам, але все те було ні до чого. Я не міг добрати смаку в цьому – власне, все це було страх як нудно. Єдине, що мені було потрібне,– це рано лягати, і рано вставати, і робити що-небудь. А скінчивши роботу, я хотів посидіти спокійно, покурити люлечку й подумати, а не вештатися з ватагою безтурботних гульвіс. Ти не можеш і уявити, як я страждав увесь час, поки був молодий!
– І довго ти був молодий?
– Та з півмісяця. Цього з мене цілком вистачило. Боже, який я був самотній! Бачиш, я був начинений знаннями й досвідом сімдесятирічного, і найглибша тема, яку могли порушити ті молодики, була для мене абеткою. А слухати їхні суперечки – о господи! То було б смішно, якби не було так сумно. Отож я так затужив за тверезими розмовами й манерами, до яких звик, що спробував пристати до старих, але ті не визнавали мене. Для них я був наче пихатий молодий вискочень, і вони холодно віднаджували мене від себе. Так, півмісяця мені цілком вистачило! Я був радий дістати назад свою лисину, свою люльку й свої старі дрімотні роздуми в затінку скелі чи дерева.
– То що ж,– кажу я,– ти думаєш навіки застряти на сімдесяти двох роках?
– Не знаю й не хочу знати. Але я вже ніколи не стану двадцятип’ятирічним – це напевно. Я знаю набагато більше, ніж знав двадцять сім років тому і я з насолодою вчуся весь час, хоча, здається, не старішаю від того. Тілесно тобто, бо розум мій стає старшим, міцнішим, гострішим і дійовішим.
Я кажу йому:
– Ну, а коли чоловік прибуває сюди в дев’яносто років, невже він не відсовує свого віку назад?
– Звичайно, відсовує. Він відсовує його до чотирнадцяти років; спробує години дві – і відчує себе дурнем; зробить собі двадцять – майже нічим не краще; спробує тридцять, п’ятдесят, вісімдесят і, нарешті, дев’яносто – і тоді переконується, що в тому віці, до якого він звик, йому краще і зручніше, аніж у будь-якому іншому. Або ж, якщо розум почав його зраджувати на землі у вісімдесятилітньому віці, то тут він таким і залишається. Він застряває на тому місці, де його розум востаннє був найгостріший, бо тоді він найкраще користувався ним, і звички його були найтривкіші і найсталіші.
– Ну, а двадцятип’ятирічний завжди лишається при двадцяти п’яти роках і вигляду не змінює?
– Так, якщо він дурний. Але якщо він розумний, честолюбний і працьовитий, набуті знання й досвід змінюють його звички, думки й смаки, і йому приємнішим стає товариство людей, старших віком. Він дає своєму тілу постарішати на стільки років, скільки йому треба, щоб почувати себе добре й зручно в їхньому товаристві; він дає своєму тілу набирати зовнішність відповідно до оточення, поступово робиться лисим і зморшкуватим зовні та мудрим і проникливим усередині.