Розпродавши свої книжки, я б, може, позбулася боргів і мала б ще якусь копійчину на пляшку коньяку, щоб упитися з розпуки від розлуки з книжками. Але я не хочу розлучатися зі своїми книжками.
Він довго вже нічого не писав, і йому здавалося, що суперечки критиків з приводу його книг (давніших) схожі на якийсь танок — безглуздий, дикий танок на утахлій могилі — його власній могилі.
І все-таки незважаючи на те, що його вже наче й не було, він уже начебто й не існував — було достобіса боляче й прикро від того тупцювання — ще навіть здалося, ніби його роздягнули геть зовсім, і він сам один — голий серед затягнених у тугі фраки, крізь які не проб'єшся до живого — і тільки він один відчував дотик до своїх виразок, а сам зранити нікого не міг, ба навіть не здатний — або ж не має права — гукнути — "не руште мене!" Але попри все біль подарував йому втіху: сам торкнувся зболілої душі й тіла і подумав: то, може, я ще живий — і таки спробував поворухнути губами.
Поети живуть у пивниці під майстернею художника. Орда їх учора приплуганилася до кнайпи: пили якусь нечисть, запиваючи гарбузовим соком. Зазвичай вони дивляться на світ знизу, з пивниці — вони демонструють свою безпритульність і безпривітність, свою зневагу й свою іронію, і власний спосіб бачення світу — знизу вгору, ставлячи все з ніг на голову. Від ніг до голови, зрештою, голів вони не бачать. Самі ноги — з віконець у пивниці.
Лежать стоси театральних рецензій, в яких зрозуміти щось важко, не знати, де істина, а де брехня, а де щире нерозуміння, зафіксоване буття, котре буттям ніколи не було, лежать і жовкнуть старі архіви. Фотографії морщаться, папір кришиться на попіл, легкий, невагомий, зображення втрачає сенс, усе менше й менше зостається людей, що знають, хто саме всміхається до світу з тих знімків.
...Потрібні дві перуки — для Мавки й для Царівни Польової, а також зелена борода для Водяника, добре було б, якби для Лісовика також борода знайшлася.
Тиша ворушиться довкола мене, як хижий причаєний звір. ...На кого ви берете цю п'єсу? Нам нема для кого її грати. І грати її нікому. Навіщо її брати? От якби для Лісовика борода знайшлася!
Ніч тривала довго, наче дві або ж і три вкупі, так тісно вузлом між собою зв'язані, що між ними голку не можна було встромити, не було проміжку для білих, синіх, а тим паче для рожевих днів. А може, то були справді три ночі, а не одна, і днів між ними я просто не помічала, бо вдень нічого не діялося, а тільки посеред ночі чинилося щось.
Легко можна позбутися власної сутності, якщо потихеньку, поволі роздягатися. Перед дзеркалом. Оголеність. Це зовсім не сутність, а відсутність. Щоб самим собою бути, необхідно залишатися прикритим, закритим, замкненим на тисячу замків.
Жахливий, моторошний сон. Я кудись їхала — але не пам'ятала куди; добивалася, домагалася, аби мені нагадали (підказали), куди ж це я маю їхати — однак ніхто цього не міг знати, чи не міг сказати, чи не хотів сказати, чи, може, їм усім було не до мене, бо й вони самі не знали куди прямують. Відверталися, мовчали, здвигали плечима, стукали себе пальчиками по чолі на знак безглуздості моїх домагань; я мучилася, боялася не впізнати — місце, до якого мала потрапити, я не знала, хто я і що і навіщо кудись вирушила, за чим їду. їду? А може, йду? Здається, то мало бути якесь мале містечко біля Дрогобича, я вже вимагала, щоб мені назвали імена всіх міст і містечок неподалік Дрогобича, але ж дарма, усім як заціпило, аж поки врешті хтось не прошелестів: ніхто й ніщо вже не має імен.
Війна; падають бомби, баржі на ріці, діти при столі — чомусь залишили дітей при столі, тарілки з недоїдками. Коні прийшли і злизували з тарілок рештки, голодні, коні без вершників, тарілки падали й не розбивалися.
Часом усі наші змагання здаються схожими на суперечку за кращі місця в поїзді, котрий за годину зійде з рейок, і всі знають, що те має статися, а сперечаються — може, аби забути про можливість загибелі? І нема мудрого, що затримав би поїзд, натиснувши на ручку стоп-крану, і нема ще мудрішого, що змусив би припинити суперечку — і поїзд знай собі наближається до фінішу.
Дрозд висвистує ще; висвистує в хмарний вечір. Дрозд висвистує — ще, і кожен ранок я боязко відкриваю вікно, прислухаючись: дрозд — висвистує — ще? А потім надійде пора поважних роздумів про осінь, і дрозд облишить свої пісеньки.
Хмарний вечір.
Бракує сонця і вечірньої прозорості повітря. І неба — дуже далекого, темного, насиченого зоряним світлом неба. Щоб одразу — сонце і зоряно.
Сільська кнайпа, корчма на роздоріжжі; склянка з горілкою на самому денці, більше не треба, тільки на самому денці, — й шмат хліба з салом; обличчя одне по другім виринають і щезають, так, що запам'ятати жодного не можу (бо й не треба). Поміж двома живими, гарячими, як власна кров, фразами (ні, текстами; ні — не знаю): поміж тим неусвідомленим, що хтось загине, а по ньому ніхто не плакатиме, ніхто не скаже — от людина була! — і поміж словами про автобус, що згорів біля Семенівки — я могла сісти на той автобус, він ішов на Горожанку, саме цей автобус міг бути тим, на який би я сіла, якби не затрималася з кимось і чомусь на хвильку, — я могла сісти на цей автобус, а ще хтось інший стояв на повороті, на тому кругові, — і просив шофера спинити автобус бо хотів сісти на цей автобус бо хотів сісти треба було сісти щоб їхати, періщив дощ смугами майже паралельно до землі, треба було сісти, доїхати до місця призначення, бо домовились там зустрітись — я щойно подумала: а якби шофер зупинився і витратив бодай якусь мить часу, щоб узяття того пасажира, може, не зіткнувся б з МАЗом, бо опинились би один проти одного зовсім в іншому місці, на іншому відтинку шляху.
А ще треба перебрати всі свої папери й папірці, стільки безглуздого й безсенсовного назбиралося, як у старої діви, котра засушує квіти, билинки й записочки, хоча вони нічого не означають. У мене ж, натомість, хмара засушених слів на папері — дмухни — і все розлетиться, як пил. Непотріб. Нещодавно, коли С. Ю. виступав у нашому благословенному інституті, замінивши іншого промовця, котрий кудись і з якоїсь причини поїхав і не міг, отже, бути того дня в нашому благословенному інституті, бо йому треба було з'ясувати десь і для когось щось зовсім інше, — коли С. Ю. (чи Ю. С, немає жодної різниці) стояв за кафедрою, яка чомусь безнастанно рухалася, загрожуючи потягнути за собою вниз, з підвищення, й самого промовця, — коли ЮС стояв за кафедрою і голова його, здавалося, лежала на тій кафедрі, зовсім як карафка... — Господи... так от, коли СЮ стояв за кафедрою і гундосив, одноманітно й нудно, на одній ноті вимовляючи слова, мені (нарешті продерлася!) здавалося, що ті слова сипалися вниз, під кафедру, і там поволі росла купа шарудкого чогось, невизначеного, безформного, безглуздого, до чого навіть не можна було б доторкнутися, бо насправді того зовсім не було.