У зовнішності, в манерах і складі розуму Гастона де Нюея відбивалася якась своєрідна наївність, що надавала особливого чару найзвичайнісіньким його порухам і думкам, дозволяла йому висловлювати що завгодно і перед ким завгодно. Він був освічений, кмітливий, мав приємне й виразне обличчя, що віддзеркалювало вразливу душу. Пристрасна й ніжна вдача, добре і чуйне серце відбивалося в погляді жвавих очей. Отож рішення, яке він прийняв, переступивши поріг садиби "Дворики", цілком узгоджувалося з його відвертим характером і палкою уявою. Хоча кохання додає сміливості, серце в нього гучно закалатало, коди, перетнувши широке подвір'я, де був розбитий англійський парк, він потрапив до просторого передпокою і лакей, спитавши його ім'я, зник, а потім вернувся і голосно проказав:
— Барон де Нюей!
Гастон увійшов повільно, але досить невимушено, що аж ніяк не просто, коли у вітальні не два десятки жінок, а всього одна. Біля каміна, де, незважаючи на літню пору, яскраво палахкотів вогонь, у м'якому сяйві двох свічників сиділа молода жінка. Модне крісло з дуже високою спинкою й низьким сидінням дозволяло їй прибирати різноманітних поз, граційних і вишуканих: то опускати голову, то схиляти її набік, то мляво підводити, ніби її гнув додолу важкий тягар; згинати ноги, показувати кінчики черевичків і знову ховати їх під складками довгої чорної сукні. Віконтеса простягла руку, щоб покласти на круглий столик книжку, яку читала, та оскільки в цю мить вона обернулася в бік Гастона де Нюея, книжка, покладена на краєчок, зсунулась і впала між кріслом та столиком. Не звернувши на це уваги, віконтеса випросталася і ледь помітно, майже не підводячись із свого глибокого крісла, відповіла на уклін гостя. Вона подалася вперед і розворушила вогонь у каміні; потім нахилилася, підняла рукавичку й недбало натягла її на ліву руку, пошукала була поглядом другу рукавичку, але не знайшла і своєю білосніжною правою рукою, майже прозорою, без перснів, тендітною, з видовженими пальцями й рожевими нігтями бездоганної овальної форми показала незнайомому гостеві на стілець, запрошуючи сідати. Коли Гастон сів, вона з невимовною грацією, кокетливо й запитливо обернула голову в його бік; цей оберт голови виражав люб'язну увагу і був одним із тих граційних, хоч і завчених жестів, які виробляються внаслідок виховання та звички до вишуканого життя. Всі ці швидкі, але напрочуд упевнені рухи, що змінювали один одного плавно, майже без переходу, зачарували Гастона, він побачив у них ту витонченість і водночас недбальство, яких вродлива жінка вміє надати аристократичним манерам обраного товариства. Пані де Босеан так відрізнялася від тих ляльок із дерев'яними манерами, серед яких йому довелося прожити аж два місяці в нормандській глушині, що він не міг не побачити в ній утілення своїх любовних марень. Та й усіх жінок, якими він досі, захоплювався, пані де Босеан затьмарила своїми незрівнянними принадами. Сидячи перед цією жінкою і в цій умебльованій, як салони Сен-Жерменського передмістя, вітальні, де на всіх столах були розкидані гарненькі дрібнички, всюди стояли вазони з квітами і лежали книжки, Гастон мав таке відчуття, наче знову опинився в Парижі. Його ноги грузли у справжньому паризькому килимі, він бачив витончені риси й тендітні форми справжньої парижанки, її знадливу грацію, далеку від надуманих поз, які так невигідно відрізняють провінціалок.
Блондинка з карими очима, віконтеса де Босеан мала сліпучо-білу шкіру, яка буває тільки в жінок білявих. Вона гордо несла своє чоло, благородне чоло грішного ангела, який пишається своїм падінням і не прагне прощення. Над дугами густого волосся, що облямовувало лоб, були укладені пишні коси, які надавали їй ще більшої величі. Цей вінець золотих кіс уява ототожнювала з короною бургундських герцогів, а в блискучих очах цієї вельможної дами відбивалася сміливість її славного роду, сміливість жінки, що на зневагу відповідає зневагою, але сповнена чуйності до лагідних поривів душі. Невеличка голівка була прегарно посаджена на гнучкій білій шиї, тонкі риси рухливого обличчя й ніжно окреслені губи носили відбиток чарівної стриманості, легкої іронії, крізь яку просвічувало лукавство й зухвалість. Було важко не простити їй ці жіночі гріхи, згадавши про її нещастя, про пристрасть, яка мало не звела її в могилу,— про це свідчили зморшки, що раз у раз набігали на її чисте чоло, і промовистий смуток у прекрасних, часто звернених до неба очах. Кого б не вразило це видовище, та ще й доповнене уявою,— жінка у величезній, огорнутій тишею залі, жінка, яка зреклася світу й ось уже три роки жила в глухому закутні маленької долини, далеко від міста, наодинці із спогадами про свою щасливу молодість, сповнену радісних подій, пристрастей, свят і постійного поклоніння, а тепер приречена згасати в небутті? Її усмішка означала, що вона чудово знає собі ціну. Не будучи ні матір'ю, ні дружиною, осуджена світським товариством, позбавлена кохання того єдиного чоловіка, кому не соромлячись могла відповідати коханням, не знаходячи ніде опори для своєї зраненої душі, вона мусила шукати сили в собі самій, жити тільки власним життям і могла сподіватися від майбутнього тільки того, що лишається на долю кинутій жінці: чекати смерті, в розквіті молодості благати, щоб вона не барилася. Знати, що ти народжена для щастя, і гинути, не отримуючи його, не обдаровуючи ним... Яка то мука для жінки! Всі ці думки, мов блискавка, промайнули в голові де Нюея, і він почув себе жалюгідним нікчемою перед цією жінкою, чиє життя було овіяне високою поезією. Під впливом цих принад — її краси, її смутку, її благородства — він застиг, ніби зачарований, милуючись віконтесою і не знаходячи слів.
Пані де Босеан, що аж ніяк не була розчарована враженням, яке справила на незнайомця, люб'язним, але владним жестом подала йому руку, потім, ніби скоряючись своїй жіночій природі, силувано всміхнулася блідими устами і промовила:
— Пан де Шампіньєль повідомив мене, ласкавий пане, що ви люб'язно погодилися передати мені послання. Воно, мабуть, від...
Почувши ці фатальні слова, Гастон ще виразніше усвідомив, у яке безглузде становище він себе поставив, як нетактовно й непорядно повівся з цією благородною і нещасливою жінкою. Він зашарівся. Безліч думок завирувало у нього в голові, в очах відбилося збентеження. Та Гастон швидко опанував себе — юні душі вміють черпати силу у визнанні своїх помилок — і, урвавши пані де Босеан жестом, сповненим покори, відповів їй схвильованим голосом: