Якусь хвилину він нерішуче стояв, з дивно застиглою усмішкою на обличчі. Все ще пойнятий дрожем, дарма що в кімнаті було дуже тепло, він потягнувся і глянув на годинника. За двадцять дванадцята. Він поклав скринечку назад, замкнув дверцята шафи і пішов до спальні.
Саме як бронзовий бій годинника в темряві ознаймив північ, Доріан Ґрей, перебравшись у простий одяг і закутавши шарфом шию, покрадьки виходив із дому. На Бонд-стріт він знайшов кеб з добрим конем. Махнувши кучерові, Доріан упівголоса сказав йому адресу. Той крутнув головою.
— Це мені задалеко... — пробурмотів він.
— Ось маєте соверен, — мовив Доріан. — І ще один одержите, як поїдете швидко.
— Гаразд, сер, — відповів кебмен. — За годину будете там.
Сховавши гроші, кучер повернув коня і погнав у бік Темзи.
Розділ XVI
Почав накрапати холодний дощ, і тьмаві вуличні ліхтарі з мертвотною понурістю прозирали крізь мжичку. Шинки саме зачинялись, а постаті чоловіків та жінок попід дверима були ледь видні поночі. З одних барів доносився дикий регіт, в інших галасували й лаялися п'яниці.
Насунувши низько капелюха, Доріан Ґрей відкинувся в кебі і байдужно приглядався до бруду й ницості великого міста. І все повторював подумки слова лорда Генрі, почуті ще в перший день їхнього знайомства: "Душу треба лікувати відчуттями, а відчуття — душею". Так, це велика таїна життя. Він, Доріан, часто вдавався до цього засобу раніше, вдаватиметься й надалі. Є притони курців опію, де можна купити забуття, є жахливі притони, де згадки про давні гріхи можна знищити шаленством гріхів нових.
Місяць, висячи над самим обрієм, скидався на жовтий череп. Коли-не-коли величезна почварна хмара простирала довгу руку і застувала його. Газові ліхтарі траплялися щодалі рідше, вулиці все вужчали й хмурнішали. Раз кучер навіть загубив дорогу, і мусили вертати назад півмилі. З коня, що втомлено брьохав по калюжах, клубочилася пара. Бічні віконця в кебі заволокло сірою імлою.
"Душу треба лікувати відчуттями, а відчуття — душею..." Як настирливо ці слова бриніли йому у вухах! Так, душа його смертельно заслабла. Невже цьому правда, що відчуття могли б вилікувати її? Пролито ж невинну кров! Хіба це можна чим спокутувати? О ні, за це нема спокути... Та хай — коли прощення неможливе, є ще забуття! І Доріан поклав собі забути, задушити минуле, вбити його — як убивають гадюку, що вжалила тебе. Бо ж і справді — яке мав право Безіл так говорити до нього? Хто його настановив судити інших людей? Він сказав жахливі, моторошні слова — такі слова годі було стерпіти!..
А кеб котив усе далі й далі і з кожною хвилиною немовби все повільніш. Доріан відхилив віконце й гукнув до кучера їхати швидше. Його пекла хіть опію, горло пересохло, пещені руки конвульсійно стискалися. У нестямі він ударив коня своєю тростиною. Кебмен засміявся і собі хвисьнув батогом. Доріан засміявся теж, але кучер стих.
Дорозі, здавалося, кінця не буде, і вулички стелилися, наче якесь чорне плетиво здоровезного павука. Одноманітність шляху вбивче діяла на Доріана, чимраз густіша імла наганяла на нього страх.
Проминули кілька безлюдних цегелень. Туман був тут слабший, і Доріан розрізнив височенні пляшкуватої форми печі для випалу цегли; з коминів їх віялами бурхали жовтогарячі язики полум'я. На кеб забрехав собака; десь далеко в темряві, летючи, заквилила чайка. Кінь спіткнувся, ступнувши ногою в колію, шарпнув убік і погнав чвалом.
Невдовзі ґрунтовий шлях лишився позаду і кеб знову заторохтів по абияк вистеленій бруківці. У вікнах будинків було темно, і тільки подекуди на освітлених зсередини шторах вирізьблювалися химерні силуети. Доріан з цікавістю поглядав на них. Вони снували, наче велетенські ляльки, а руками розмахували, мов живі істоти. Та скоро вони вuкликали в ньому огиду, тупа лють заворушилась у його серці. Коли кеб повернув за ріг, якась жінка верескливо крикнула щось до них з розчинених дверей, а далі двоє чоловіків кинулися навздогін за екіпажем і пробігли ярдів сто. Візник одігнав їх батогом.
Кажуть, пристрасть змушує думки людини обертатись у замкненому колі. Так, в усякому разі, було з Доріаном — його покусані губи знов і знов доїдливо повторювали ті манливі слова про душу й відчуття, аж поки ввиділись йому в них повний вираз його настрою і схвалення розумом його пристрастей, які й без цього виправдання однак панували б над ним. Клітину за клітиною увесь його мозок посіла одна думка, і несамовита жага життя, найстрашніший з людських інстинктів, розворушила й стрепетнула кожен його нерв, кожну його жилку. Бридота, колись ненависна йому, бо вона робила речі реальними, тепер саме через те стала дорогою для нього. Бридота — це єдина реальність. Брутальна лайка, гидосвітні кишла, відчайна розбещеність, сама негідність злодіїв та всілякої потолочі вражали тепер його уяву дужче, ніж усі вишукані творіння Мистецтва і мрійні образи Пісні. Вони були якраз тим, чого він потребував для забуття. Дарма, за три дні він скине з себе тягар спогадів! Раптом кеб рвучко зупинився біля темного завулка. Поза низькими дахами й шпичастими димарями підносилися чорні щогли кораблів. Пасма сивого туману обвивали портові споруди, мов примарні вітрила.
— Мабуть, десь тут, сер? — хрипло спитав кучер через віконце.
Доріан прочнувся з задуми й визирнув.
— Та наче тут, — відповів він і, вмить висівши з кеба й давши кучерові обіцяний другий соверен, хутко подався до набережної. Де-не-де на кормах великих торговельних суден мигтіли ліхтарі. Світло їх, падаючи в калюжі, розсипалося на скалки. Вдалині видніли червоні вогні пароплава, що вантажився вугіллям перед відпливом. Ковзкий брук вилискував, як мокрий дощовик.
Доріан хапливо повернув ліворуч, раз по раз оглядаючись, чи не йде хто назирці. За яких сім-вісім хвилин він дістався обшарпаного будиночка, що вклинився поміж двох похмурих фабричних корпусів. В одному з горішніх вікон світилася лампа. Доріан зупинивсь і постукав у двері умовним стуком.
Незабаром у коридорі почулася хода і хтось відкинув з гачка дверний ланцюжок. Двері тихо прочинилися, і Доріан увійшов, не промовивши й слова до приземкуватої незграбної постаті, яка розтанула в пітьмі, даючи дорогу. Кінець проходу висіла подерта зелена завіса, що колихнулася під поривом вітру від дверей на вулицю. Відслонивши її, Доріан опинився в довгій низькій кімнаті, схожій на колишній третьорядний дансинг. Різке світло газових ріжків на стінах тьмарили й викривлювали дзеркала навпроти, загиджені мухами. Замащені рефлектори з ребристої бляхи над газовими ріжками немов утворювали тремтливі огнисті кола. Підлога була посипана жовтуватою тирсою із слідами бруду від черевиків і темними плямами від лікеру. Кілька малайців, примостившись навпочіпки біля маленької пічки, де жевріло деревне вугілля, грали в кості й гомоніли, блискаючи білими зубами. В одному кутку, припавши тілом до столу і схиливши голову на руки, сидів моряк, а біля розцяцькованого прилавка в усю стіну двоє виснажених жінок кпили собі з якогось старигана, що, бридливо кривлячись, чистив рукави своєї куртки.