— Добре, я не піду,— він майже з люттю скинув гумов-ці, у них зітхнули й хлюпнули рештки води. Він перехилив чобіт, і вода стекла краплями па підлогу, ті гумовці не рятували від мокречі, від вільгості, що поволі впозала в кімнату й заповнювала її, ніби1 намагалася витиснути звідти і людей, і речі.
Денис попереставляв усе знову на свої давні місця — обшарпане, колись шкіряне крісло під вікно, у закуток; там завжди сиділа Денисова мама й читала книжку, світло падало зліва, і їй це подобалось, а також впадали в око осокори — це їй також подобалось. Місце для дачі вибирала вона," це було дуже давно. Денис звик до цього весняно-літнього свого притулку, як до спогадів про дитинство, дача була просто символом того дитинства, скопана земля, вишні, трояндові кущі, підв'язані тонким, міцним мотузочком і підперті обструганою тичкою, аби не заламувались гілки й стебла під важкими, надміру великими головами троянд — таких квітів Денис не бачив ніколи й ні в кого, вони пахли запаморочливо й сумно, і часом цей запах пе-> реслідував його, йому здазалося, що навіть материні руки пахнуть трояндами, гіркуватий смак листя й не достиглих ще помідорів також прикипав до маминих рук, коли вона прополювала город.
— Проклята повінь,— він шпурнув— гумовці у куток, туди, де їм і належало бути — у куток біля дверей, а стіл мусив стояти, спираючись старою спиною, гострим ребром об стіну, бо інакше міг би похитнутися від старості, на нього не можна було б покласти руки — він би завалився, розкарячивши ноги, як новонароджене телятко.
Картину — потемнілий від часу натюрморт, де морква нічим пе відрізняється від картоплі, а заячі вуха сумно звисали за край стільця,— Мар'яна обтерла щойно від пилу, залишивши висіти па старому місці, і тільки там, де мусила б висіти старенька, полатана кацавейка Денисової мами^ в якій вона завжди виходила надвір ранньою весною, щоб оглянути своє царство, володіння свої оцінити й із задумою великого стратега вирішити, де цього року садити картоплю, а де призначити місце для помідорів, гороху й салату,— там тепер скромно, ніяково звісивши плече-нята, тулився Мар'янин халатик, голубий, з якимись квіточками, і Денис не знати чому розчулився од виду того халатика.
— ^Проклята повінь,— пробурмотів він ще раз і торкнувся Мар'яниного плеча, вона приступила до нього, стала впритул, так само* впритул дивлячись йому в очі, зіниці його завжди були збільшені, від того очі здавалися майже чорними. Він цілував Мар'яну і вже більше ні про що не думав, навіть про час, який минав дуже поволі, тягнучи за собою не стільки новин, скільки давніх спогадів.
"Проклята повінь, та що ж це таке, Мар'яно, слухай, та невже мені коли-пебудь може розхотітися бачити й любити перламутрове твоє тіло, твоє волосся, що ось зараз заважає мені дихати, відсторони геть ці свої коси, вони забивають мені дух, твоє тіло світиться у сонці й у місяці, здається прозорим посеред ночі, а ти мружиш очі, щоб навіть у пітьмі побачити мене, я знаю — ти хочеш бачити мене й тільки мене,— можеш дорікати мені самовпевненістю, але якось так воно вийшло, що ти хочеш бачити тільки мене. Зі мною такого бути не може, Мар'яно, якось так уже вийшло, що я охоче дивлюсь на білий світ і на кожну гарну дівчину, хоч це не повинно тебе анітрохи тривожити — навіть якби колись і якось і десь я мав іншу дівчину, то все одно я любитиму тебе, твою золотаву незахи-' щеність, твою піддатливість і доброту... Проклята повінь, я чомусь пе можу втримати сьогодні слів, а не можна ж дурити себе безконечно й словами замінювати все суще на землі. Навіть коли це тексти шекспірівських сонетів.
Називаєш речі, предмети, почуття, абстрактні поняття, а так називаєш, наче понять тих або ж і навіть самих предметів нема, вони можуть не існувати — дарма, аби були слова, і ти крутишся поміж слів, як у павутинні,— це ж можна так усе життя прожити тільки за рахунок слів, без вчинків, але ти ж не хочеш, Мар'яно, бути сентиментальною панною,— ах, ах, маленька ніжка, довга сукня, дівоча стрункість шиї й золоте волосся зібрано у вузол — так ще більше помітна стрункість шийки, а ніжка — з-під довгої сукні; екіпаж подано, коні, гусари, й поли шуби — і нема про що думати, які в біса вчинки, коли все йде, як річка тече,— за тебе хтось інший мусить щось чинити, щось робити... Знаю, знаю, це не про тебе, проклята повінь, як вона заважає мені, ти собі навіть уявити не можеш".
Химерна танцівниця стала на краєчок муру й танцює, а з нею разом, піднявши пальцями подоли білих спідниць, кружляє береза, переступає інтелігентно й делікатно взутими в червоні черевики сосна, скептично дивиться на все дуб, але ось осокори рушили, рушили, подалися з місця, і все по колу, по колу, спершу тихенько й м'яко, а потім уже доокруж і поволі доходить майже до шалу, бо та дівчинка, така тоненька, з в'юнким тілом і шаленою невтомністю, уже ступила за мур, і вони мусять, мусять її підтримувати, щоб не упала, під нею стеляться покірно розхилені обійми осокорів, і неприступність дуба вже давно зламана. Це неправда, що він такий неприступний, ду$ стрясає гіллям у рудій пристрасті, і осокори не пускають її від себе, а вона й не боїться нічого, не жахається висоти, вона кружляє й кружляє у високості, над водою здіймаються птахи, крила в них заламані, як у неї — розкинуті легкі руки, але в тій заламаності пема анітрохи трагічг-ного, бо існує простір, безмежність, і в тій безмежності є можливість для стрімкого руху, в тій безмежності є притулок для людини, для двох людей є притулок і захист.
— Проклята повінь,— бурмоче Денис, зариваючись обличчям в густе Мар'янине волосся.
Вона зпае, він усе одно зараз піде, але тепер це ніби вже й пе турбує її — нехай собі йде, може йти і залишити її з тією машиною: вона нічого не боїться.
— Коли ти лежиш, Мар'яно, твої груди все так само зухвало напинають матерію, що прикриває їх від мого зору, а живіт твій схожий па округлу, рум'яну й пахучу хлібину, і мені хочеться торкнутися устами твоїх уст, твоїх золотавих веспяпок... Як шкода, що вже до мене склали "Пісшо пісень", Мар'яно...
Добре, що тоді, у Карелії, Дениса не було поряд, я слухала б його й могла не почути багато з того, що говорила мені земля, яку відкривала крок за кроком і додавала до знаного, любленого, береженого й важливого все нею розказане, показане й навіть дане. Кажуть, що щедро дарувати не кожен умів, але й не кожен у просторі й спокої уміє побачити щедрість і доброту.