Повінь

Сторінка 2 з 17

Бічуя Ніна

Правду кажучи, Мар'яні згадалося, що вчора Денис і слова не казав про тренування, але ж не варто чіплятися до дрібниць і починати без потреби суперечку.

— А машина? Як тут машину лишити можна?

— Так ми й не лишимо. Я тут зостануся, я ж маю час, у мене відпустка. Уявлятиму, що опинилася у Венеції. Навіть цікаво.

— Не фантазуй. Яка Венеція, коли всього лиш затоплені повінню Осокоріш?

— Я машину допильную, ти не журись.

Неділя бачилася Денисові единим днем, коли можна щось встигнути зробити, єдиним вільним від буденних клопотів днем, у який можна втиснути безліч невідкладних і важливих оправ, що не вирішуються протягом тижня, і вимушена бездіяльність, неможливість рушити з місця й глупа залежність від стихії, над якою він не міг запанувати, роздратували й навіть розлютили його.

— Допильнуєш! Украдуть разом з тобою, де тоді шукатиму?

Зрадівши бодай маленькому натякові на жарт, кинутий Денисом, Мар'яна враз повеселішала; метнулася до шафки, щоб витягнути захований там хліб і цукор, хотіла приготувати сніданок — і раптом аж захлинулася сміхом, як дитина: адже весь їхній провіант був, мабуть, уже геть розмоклий і затоплений у підвальній частині дачі, бо вони звечора ледь причинили там вікна; вона взулася у мокрі Денисові чоботи, холодна вогка гума неприємно холодила ноги, чоботи були надто великі, Мар'яна ледь переступала зі сходинки на сходинку, поки спустилася у пивницю, там вода дійшла їй до колін, вона брела, натикаючись то на старий плетений кошик, у якому восени тримали яблука, то на табурет, низенький і клишоногий, то на шафку, де були складені старі лахмани й стоптане взуття.

Виловивши кілька картоплин, узяла зі столика масло й шматок ковбаси — тепер вони могли влаштувати королівський сніданок, там, на горі, ще мали в запасі пляшку червоного вина й каву,— можна сидіти хоч цілий день, поки спаде рівень води й не треба вже буде пильнувати машину.

— Бачиш, як добре, тут є електрична плитка — і картоплі зваримо, і кава гаряча буде,— Мар'яні хотілося заповнити словами ту віддаль між ними, що родилася від Денисового роздратування, і вона все зиркала скоса на Дениса^ намагаючись вичитати зміни в йото настрої; він лежав на вогкуватому, холодному ліжку, де поверх пружин стовбурчився старий сінник-пошелесник; навпроти на цвящку напинався брезентовий плащ, рудувато-зелений, такого кольору були всі Осокорки цієї напіввесняної ще неділі, коли від тепла й щедрої зелені їх віддаляло кільканадцять, може, днів, у які міг навідатися приморозок, і могла ось так розлитися ріка, і хто знає, як довго стоятиме вода, і нащо було брати автомашину, коли цілком зручно добиратися сюди катером?1

Якби світило сонце, і не піднялася вода, і можна було або ж лагодити човна, або ж підремонтувати якийсь реманент чи скопати землю, чи першої-лінпюї хвилини, у згоді з власним бажанням, рушити з місця, день би не здавався Денисові змарнованим, і він би й не квапився на тренування, а так усе наче діялося всупереч його волі, і він думав, що доведеться завтра надолужити надто багато справ., він зараз почав їх для себе вигадувати, і чимало — гадав віп — буде робитися похапцем, абияк, а цього він зовсім не любив.

Вода, здається, замкнула день, і час, і рух людей у вузьке, нерозривне коло. У місті можна було б піти на футбол, у бібліотеку, або ж просто сісти в трамвай і вирушити в протилежний кінець міста, зустрітися з товаришами, випити вина, прочитати свіжу газету, врешті, потелефонувати куди завгодно — та навіть можна б і не підводитися з ліжка так рано — але все це чинилося б з власної волі й охоти, а не через оцю несподівану замкненість. Безліч дрібних справ, якими в нормальних умовах навіть мало цікавишся, тепер здавалися важливими й значними.

День таки був. змарнований, і коли Мар'яна поволі, без поспіху, складаючи посуд після сніданку, знову тихенько, наспівно повторювала сімдесят сьомий, улюблений свій сонет Шекспіра, Денис прислухався врешті уважні-Іше: "Згасання вроди дзеркало покаже, годинник твій — як час марнуєш ти. А мисль твоя, що на папері ляже, твій слід колись поможе віднайти". Скривившись злегка, він усе-таки глянув на годинник: не було навіть ще дев'ятої.

— Можна подумати, що Шекспір писав цього сонета під час повені. Усе сходиться: ти дивишся у люстерко, хо-

ча тобі ще далеко до згасання вроди, а я дивлюсь на го-— данник — і жалкую за змарнованим часом...

"Чому змарнований,— хотілося сказати Мар'яні,— хіба такий уже змарнований, коли ми все-таки разом, удвох",— але вона не сказала цього, навіть самій собі здаючись наївною і сентиментальною. Справді, байдужий годинник вказував тільки на марно витрачений час.

— Ти б могла піти зі мною у спортзал, подивитися тренування.

— Я ж тобі сказала — залишуся на дачі, стерегтиму машину, а ти спробуй вибратися у місто,— стояла на своєму Мар'яна. Вона аніскілечки не цікавилась спортом і сприймала його тільки як Денисове захоплення.

Денис часто повторював фразу, що карате — не просто спорт, але також і своєрідна філософія: заглиблюватися у філософію Мар'яна не мала бажання, однак вірила в її важливість і значущість, вважаючи, що тільки філософією і можна хоч певною мірою виправдати жорстоку безоглядність цього спорту. Втім, виправдовувати своє захоплення Денисові доводилося тільки перед батьком. Батька він так і не переконав у перевагах карате над футболом, а Мар'яну взагалі безнадійно переконувати — якщо вона чогось не приймала "чи не хотіла приймати, то так все й зоставалося пе прийнятим нею, хоч вона ніколи не дорікала, не вимагала чинити за її волею і не змушувала погоджуватися тільки з її думкою. Денис відчував її тихий, спокійний опір, який просто неможливо подолати ще й тому, що назовні він був майже напримітний, невловимий і навіть ніби не існував зовсім, бо вона прикривала все усмішкою, готовністю припинити суперечку — але досить було їй вимовити "та нехай собі, це ж —все одно не найголовніше" — як він уже знав, що дівчина не згодна з ним зовсім; він не випитував Мар'яну, що ж вона все-таки вважала найголовнішим, йому було до вподоби її невелемовність, легка й необтяжлива, наче усміхнена, іронія.