Або ж якби він складав екзамен з економіки іншого дня, а не того, коли викладачка запізнилася на півгодини, то він би не потребував казати їй, що варто попереджувати про затримку, а не змушувати чекати під дверима й хвилюватися двадцятеро людей — нехай навіть ті люди всього лише студенти,— і, звичайно, не мав би тепер "хвоста" з економіки. Викладач тричі приймала в нього екзамен — і тричі доводила йому, що він не тільки погано вихований, а ще й цілковитий неук у своїй майбутній спеціальності, хоча, правду кажучи, він знав предмет не гірше, ніж йоге товариші в групі.
Денис, звичайно, не шкодумав, що вдався до суперечки з викладачем, як не шкодував, коли пішов до декана зі приводу навчального плану. Він говорив про те, що варто— 5 економістам уже на другому курсі читати спеціальні дисципліни, а не продовжувати шкільні курси із загальноосвітніх предметів і хоча все знову ж таки обернулося проти нього, Дениса, однак він відчув себе дорослішим, вдатним на якісь вчинки, а ие отаким собі хлопчаком, якому важить тільки стипендія, та щоб староста не відзначав пропуски лекцій у журналі.
Світ складався, однак, не тільки а окремих випадків, які могли статися чи не статися, якби те чи інше відбувалося не в четвер, а в середу. Існували речі, яка зовсім не залежали від дати, дня і пори року, а скоріше, залежність їх визначалася якимось внутрішнім хронометром, чи секундоміром, чи навіть станом і настроем. Він мав право користуватися батькового машиною — ало —коли не отримав стипендії, то пішов працювати кочегаром у котельню при лікарні. Батько вважав, що Денис зробив це в дурної упертості, з гонору й для того, щоб показати характер — йому ж самому здавалося, що принизливо буде випрошувати — ну, нехай навіть просити,— у батька гроші на вечірку чи навіть на трамвайний квиток, у нього язик не повернувся б сказати: "Дай карбованця, тату, ми з хлопцями йдемо на пиво". Того семестру, коли не було стипендії, він навіть не сідав за кермо, караючи самого себе, змушуючи самого себе весь час пам'ятати, що незалежність — це справа твоїх власних рук, і якщо вже не може людина бути зовсім і від усього незалежною, то треба робити так, аби існувало якомога менше обставин, ситуацій чи осіб, від яких ти почуваєшся залежним.
Стоячи позад нього, Мар'яна теж дивилася у вікно. Здається, її зовсім не турбувало, залежна вона від когось чи від чогось. Денис гадав, що вона легко й просто прилаштовується до обставин і до людей, і її веселий, щасливий характер,— коли природою дано уміння в усьому й завжди вишукувати щось добре,— допомагав Мар^яні взагалі не журитися й ке сприймати серйозно довколишній світ. Так принаймні гадав Денис.
Мар'яна шкодувала, що намовила Дениса їхати на дачу, але їй так хотілося тої особливої передвесняної тиші, якої ніколи не буває у місті, хотілося доторкнутися до незвичайного, майже невловимого моменту, коли природа вступає у справжню весну, коли всі передчуття веленого розквіту, тепла, радісної полегкості стають нарешті реальними, здійсненими,
Мриїжджаточи до Києва, Мар'яна жила в тітки на Ру-санівді — тут їй подобалося найбільше; хоча могла вибирати будь-де гостинний притулок — у батька була велика рідня, і можна було подумати, що то він з власної волі розселив своїх родичів і добрих знайомих і друзів по цілому світу, щоб мати можливість завжди, в яку завгодно пору року, дня чи ночі подзвонити у двері й почути радісне: "О, це ти нарешті, заходь!" Мар'яні часом здавалося, що люди тільки тим і зайняті, що чекають у гості її батька,— принаймні, так вона думала в дитинстві,— і та прихильність людей, що знали її батька, природно й закономірно належала також і самій Мар'яні, вона звикла до атмосфери доброзичливого до неї ставлення, і це було добре й недобре водночас, бо перше-ліпше різкувато мовлене слово або ж похмуро й невдоволено кинутий погляд змушував її замикатися у собі, і хоча це ніколи не було помітно для чужого ока, вона раптом починала нервуватися, втрачала більшу частину своєї відваги, замовкала й тільки слухала, не втручаючись у суперечки чи й звичайні розмови.
— Денисе... , — Що?
— А так, нічого... Ну, а як ми взагалі ніколи не виберемося звідси? Може, ми б тоді ловили рибу, і збудували б пліт, і...
— Угу... Як тільки збудуємо пліт, усі проблеми будуть розв'язані — можна вирушати на край світу.
— Машину теж узяли б на край світу? Мабуть, її треба було б розібрати на складові частини.
— І здати на металобрухт. Боюсь, що ти б з цього тільки рада була.
— Терпіти не можу техніки, хоча змушена користуватися нею. Гадаю, що все це залізяччя справді не мож-па любити, ви тільки вдаєте, що любите, просто вже нікуди від нього не дінешся, воно громадиться і громадиться, наступає на нас з усіх боків і найкращий вихід — це вдавати не переможених, а переможців...
— Як на мене, то зараз вода наступає, а не залізяччя,— Денис не мав охоти жартувати, він зовсім не мав бажання підтримувати Мар'янині вигадки, і вона вже більше не чіпала його, полишила в спокої, і їй справді хотілося, щоб він погодився з її пропозицією, не упирався, а таки поїхав би до Києва, ну, а завтра нехай привезе їй надвечір харчів, вона може провести на дачі хоч і цілу відпустку, принаймні тиждень згодна тут посидіти, хоча це не надто приємно — пильнувати автомашину, краще було зовсім не їхати сюди. Коли б знаття — так знаття ж не було, то що тепер порадиш?
Батько учив її у такі от прикрі й безвихідні ситуації згадувати щось дуже гарне, щось радісне — і тоді неодмінно знайдеться вихід із будь-якої ситуації. Бо відчай або ж роздратування — завжди штовхають людину на всякі немудрі вчинки.
Вітер з північного заходу. Пригнав над Онего хмари, і мене аж острах бере, що знову впаде дощ і я не зможу вирушити в Киоісі. Зрештою, бог з ним, з дощем, у мене таке враження, що тут до дощу звикли, на дощ не ввертають уваги, як у нас, у Львові, дощ навіть люблять, і він нікому анітрохи не заважає.
Вода притягає. Відлучена випадком, історією, сказати б, дивною примхою від великої води, маю за нею незбориму тугу, як за вогнем: сиділа б і дивилася на воду, як у полум'я.