Ті з моїх читачів, яким не доводилось жити по селах, не можуть собі уявити, що за краса ці повітові панночки! Виховані на чистому повітрі, в затінку своїх садових яблунь, вони знання світу і життя почерпають з книжок. Самотність, свобода і читання рано в них розвивають почуття і пристрасті, невідомі неуважним нашим красуням. Для панночок звук дорожнього дзвоника є вже пригода, поїздка до найближчого міста вважається епохою в житті, і відвідини гостя залишають довгий, іноді і вічний спогад. Звісно, всякому вільно сміятись з їх деяких химер; але жарти поверхового спостережника не можуть знищити їх справжніх гідностей, з яких головна: особливість характеру, самобутність (individalite*) без чого, на думку Жан-Поля, не існує й людської величі. В столицях жінки дістають, може, кращу освіту; але світські звички швидко згладжують характер і роблять душі такими ж одноманітними, як і головні убори. Хай це буде сказано не в осуд і не в докір, однак Nota nostra manet*, як пише один старовинний коментатор.
Легко уявити, яке враження Олексій мав справити в колі наших панночок. Він перший перед ними з'явився похмурим і розчарованим, перший говорив їм про втрачені радощі і про зів'ялу свою юність; крім того, носив він чорний перстень із зображенням мертвої голови. Все це було надзвичайною новиною в тій губернії. Панночки за ним божеволіли.
Та найбільше цікавилась ним дочка англомана мого, Ліза (чи Бетсі, як звав її звичайно Григорій Іванович). Батьки один до одного не їздили, вона Олексія ще не бачила, тимчасом як усі молоді сусідки тільки про нього й говорили, їй було сімнадцять літ. Чорні очі оживляли її смугляве і дуже приємне обличчя. Вона була єдине і отже пещене дитя, її жвавість і щохвилинні пустощі захоплювали батька і доводили до розпачу її мадам міс Жаксон, сорокалітню манірну панну, яка білилась і чорнила собі брови, двічі на рік перечитувала "Памелу", діставала за це дві тисячі карбованців і помирала з нудьги в цій варварській Росії.
Лізу доглядала Настя; вона була трохи старша, але така ж пустотлива, як і її панночка. Ліза дуже любила її, відкривала їй усі свої таємниці, разом з нею обмірковувала свої витівки; словом Настя була в селі Прилучині особою далеко значнішою, ніж будь-яка повірниця у французькій трагедії.
— Дозвольте мені сьогодні піти в гості,— сказала одного разу Настя, одягаючи панночку.
— Будь ласка; а куди?
— В Тугілове, до Берестових. Кухарева жінка у них іменинниця, і вчора приходила кликати нас на обід.
— От!— сказала Ліза,— пани сваряться, а слуги один одного пригощають.
— А нам яке діло до панів!— відказала Настя,— до того ж я ваша, а не татунева. Ви ж не сварилися ще з молодим Берестовим; а старі нехай собі б'ються, коли їм це весело.
— Постарайся, Насте, побачити Олексія Берестова, та розкажи мені гарненько, який він собою і що він за людина.
Настя пообіцяла, а Ліза з нетерпінням чекала цілий день її повернення. Увечері Настя з'явилась. "Ну, Лизавето Григорівно,— сказала вона, входячи в кімнату,— бачила молодого Берестова; надивилася доволі; цілий день були разом".
— Як це? Розкажи, розкажи по порядку.
— Будь ласка: пішли ми, я, Анісія Єгорівна, Ненила, Дунька...
— Добре, знаю. Ну потім?
— Дозвольте, розкажу все по порядку. От прийшли ми якраз на обід. У кімнаті було повно народу. Були колбинські, захар'ївські, прикажчиця з дочками, хлупинські...
— Ну! а Берестов?
— Заждіть. От ми сіли до столу, прикажчиця на першому місці, я біля неї... а дочки й надулись, та мені наплювати на них...
— Ах, Насте, яка ти нудна з вічними своїми подробицями!
— Та які ж ви нетерпеливі! Ну от вийшли ми з-за столу... сиділи ми годин зо три, і обід був славний; пирожне блан-манже синє, червоне й смугасте... От вийшли ми з-за столу і пішли в сад гуляти в горюдуба, а молодий панич тут і з'явився.
— Ну що ж? Чи правда, що він такий гарний собою?
— Напрочуд гарний, красунь, можна сказати. Стрункий, високий, рум'янець на всю щоку...
— Справді? А я так думала, що в нього обличчя бліде. Що ж? Яким він тобі здався? Сумний, задумливий?
— Що ви? Та отакого шаленого я й зроду не бачила. Здумав він з нами в горюдуба бігати!
— 3 вами в горюдуба бігати! Неможливо!
— От і можливо! Та що ще вигадав! Спіймає, і ну цілувати!
— Воля твоя, Насте, ти брешеш.
— Воля ваша, не брешу. Я насилу спекалася його. Цілий день з нами так і провозився.
— Та як же, кажуть, він закоханий і ні на кого не дивиться?
— Не знаю, а на мене то аж занадто дивився, та й на Таню, прикажчикову дочку, теж; та й на Пашу колбинську, та гріх сказати, нікого не зобідив, такий пустун!
— Це дивно! А що в домі про нього чути?
— Панич, кажуть, дуже гарний: такий добрий, такий веселий. Одно негаразд: за дівчатами занадто любить ганятися. Як на мене, це ще не біда: з роками споважніє.
— Як би мені хотілось його бачити! — сказала Ліза зітхнувши.
— Так що ж тут мудрого? Тугілове від нас недалеко, всього три версти: підіть гуляти в той бік або поїдьте верхи; ви напевно зустрінете його. Він же щодня, рано-вранці, ходить з рушницею на полювання.
— Та ні, недобре. Він може подумати, що я за ним ганяюсь. До того ж батьки наші в сварці, то й мені все ж не можна буде з ним познайомитись... Ах, Насте! Знаєш що? Уберусь я селянкою!
— І справді; надіньте грубу сорочку, сарафан, та й ідіть сміливо до Тугілова; запевняю вас, що Берестов уже вас не проґавить.
— А по-тутешньому я говорити вмію чудово. Ах, Насте, мила Насте! Яка славна вигадка!— І Ліза лягла спати з наміром неодмінно виконати веселий свій задум.
Другого ж дня взялася вона здійснювати свій план, послала купити на базарі грубого полотна, синьої китайки та мідних ґудзиків, при допомозі Насті покроїла собі сорочку й сарафан, засадила за шиття всю дівочу, і до вечора усе було готове. Ліза примірила обнову і призналася перед дзеркалом, що ніколи ще такою милою сама собі не здавалась. Вона повторила свою роль, на ходу низько кланялась і кілька разів потім хитала головою, подібно до глиняних котів, говорила селянською говіркою, сміялася, затуляючись рукавом, і заслужила цілковите схвалення Насті. Одне утруднювало її: вона спробувала була пройти по двору боса, але дерен колов її ніжні ноги, а пісок і камінці здалися їй нестерпними. Настя й тут їй допомогла: вона зняла мірку з Лізиної ноги, побігла на поле до Трохима-пастуха і замовила йому пару личаків по тій мірці. На другий день, ще й на світ не зазоріло, Ліза вже прокинулась. Усі в домі ще спали. Настя за ворітьми дожидала пастуха. Заграв ріжок, і сільська череда потяглась повз панський двір. Трохим, проходячи перед Настею, віддав їй маленькі строкаті личаки і дістав від неї півкарбованця в нагороду. Ліза тихенько одягнулася селянкою, пошепки дала Насті свої розпорядження щодо міс Жаксон, вийшла на задній ґанок і через город побігла в поле.