Від десятьох днів вони вже нічого не мали в устах.
Нема вже диких овочів, ні трави, ні хопти, ні кори з дерева.
Тіло з них майже зникло.
Останки обшарпаного одіння висять на них, мов купа брудного й замерзлого лахміття на кістяках.
Ноги, опухлі з голоду й зимна, здебільшого обвинуті онучами, які щораз розлізаються, доки зовсім не облетять.
І не одна людина йде по замерзлому снігу босоніж.
У них уже ледве видно сліди обличчя.
Замість щік дві ями, мов дві глибоко розкопані могили.
Лице покрите, здається, не шкірою, лиш якоюсь чорно-сірою, землистою поволокою, що схожа на пліснь у грибів.
На лиці кожної людини довга борода, розкуйовджена, помервлена, як помарнілий, розтоптаний бур'ян на розораній скибі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Очі сховалися глибоко в лобі.
Шукають душі, щоб разом із нею покинути останки тіла, нужденну, розвалену тюрму.
Одні очі погасли, другі блищать гарячковим огнем і виразом недалекого божевілля.
Коли одна людина гляне в лице другій, здригається.
Відвертається з жахом, а тремтячі уста шепчуть:
— Смерть...
Лиш деякі сліпі люди не видять смерті в обличчях других.
І не мають втомлені очі людей на чому спертися, ні на чім відпочити.
Шукають неба.
Та неба немає.
Тільки байдужа і скам'яніла гроза чорних хмар наче посилає їм лише одну думку:
"Смерть".
Очі відвертаються від неба і блукають по безкрайньому морі сірих хмар над безоднями.
А те море бездонно сумне, безмежно безнадійне.
І очі людей ховаються ще глибше в ямах і замикаються.
І шукають у замученій душі світла.
Але й душа окута, мов цвинтарним муром, сумом ночі й холодом смерті.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І тоді остання життєва сила, остання туга розбиває кайдани дійсності.
Свідомість бунтується проти безтямного болю й нужденності буття й западає в сон.
Замучені голодом, морозом і безсонними ночами, вони попадають у сумерк півсвідомості, яка хвилями зникає, то знов деколи переходить у повну несвідомість.
І їх уяву огортає серпанок сонячних привидів і божевілля.
Їхня свідомість похожа тепер на сонце.
Пливуть малі й більші хмарки, в меншій то дальшій віддалі від себе і притемнюють та заслонюють його на мент або на довшу хвилину.
Аж насуне велика чорна хмара й заступить сонце, може, не все.
І за чим життя людей тужило, за чим їх душа рвалася, це ввижається тіням наче промінь сонця в темряві їх душі.
І, захоплені тим промінням, вони бачать життя, яке кинуло на них уже присуд смерті.
Їм увижаються люди, які їм були близькі колись. Вони вітають, обнімають їх, говорять з ними.
Вони чують дивні звуки з далекої батьківщини, співають пісні, які ще дітьми чули. З малими винятками вони всі, здається, збожеволіли.
І з ясними видіннями вони вмирають з усміхом на устах.
Падають на шляху.
І тоді чути стріли сербських крісів.
Це сербські вартівники вбивають немічних людей, які вже не можуть піднятися.
Бояться серби, щоб ці вмираючі людські тіні не одстали позаду й не зміцнили німецького й австрійського війська, від якого здалека аж тут гомонить час від часу глухо гук гармат.
Багато їх кидається в безодню, щоб не вмерти в немочі від сербської кулі.
Ось недалеко паде одна людина.
Серб здіймає з плечей кріс і підходить до неї.
Людина витягає руки й розказує сербові:
— Мої діти ще оттакі маленькі. От тіцькі ще.
Показує рукою, як маленькі його діти, й роздираючим голосом благає:
— Брате сербе, не осирочуй моїх діточок!
Але ворог не знає милосердя.
Лунає гук вистрілу.
І тінь останніми краплями крові червонить білий сніг.
Так умирає багато людей з перестріленими або багнетом пробитими грудьми й головами.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Кожна людина збирає останки сили, щоб не впасти.
Ідуть з найтяжчим зусиллям.
Уста судорожно затиснені, жили на темно-сірих і зелених чолах виступають наверх, наче хочуть одірватися від обличчя.
Їхні голови хиляться безсильно на груди.
Наче невидима сила закинула їм тяжкі верії на шию і гне й тягне їх живосилом до землі.
Ідуть, наче тягнуть власні трупи на великий похорон.
Гробову тишу природи перебиває тихе зітхання, уриване хлипання, голосний лемент і зойкіт людей з босими ногами на замерзлому снігу, радісні оклики збожеволілих, сербські стріли й останній крик розпуки перед смертю.
Багато людей утратило ясну свідомість того, де вони, звідкіля й куди йдуть?
Деякі забули мову.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
У найбільшій частині людей серце вже заснуло.
Воно не почуває вже більше ніякого болю, ні бажання.
Ніякої туги за життям, ні за далекими єствами.
Батько... мати... жінка... діти?..
Що це?
Якась імлою овіяна, в струї вічності похована, приспана в душі згадка з давньої-прадавньої, замерклої минувщини.
Якась неймовірна, чудова казка з раю, котрого немає на цій землі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Що їх зустріне через годину, через дві, завтра?
Це їм байдуже.
У них уже немає навіть сили думати про те.
Вони замкнули очі і сплять якийсь час ідучи, поки не ляжуть на все на "шляху смерті".
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Душевне отупіння покидає їх на хвилину. І в їх душі прокидаються бажання, що в'яжуть їх з життям.
Ось одна людина з босими, фіолетними ногами угледіла нараз на хмарах над деброю вогонь.
З заіскреними очима показує його товаришам.
Три товариші біжать там, де вогонь видять.
І падають на хмари над пропастю.
І хмари проковтують їх, як море зерна піску, як вічність хвилинку.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Здається, що ні боги, ні темні сили не мають відваги дивитися на цей образ людського горя й починають засновувати його густим серпанком снігу.
Небо, хмари, гори й людські тіні — все зникає й обертається в одну безконечну мряку, сіру, як життя, сумну, як смерть.
Здається, світ поволі зісувається в якусь бездонну прірву.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
З безодні виринає срібно-біла хмарка.
Як сонна мрія, знімається над ними і пливе настрічу понурій тьмі небес.
Ні, це не хмарка...
Це якесь дивне єство, що співчуває людському стражданню.
Це одинокий ясний, добрий дух.
Він запитує когось у чорних хмарах:
— Чому велиш серцю тіней ще слабо битися?