Святий Петро (знову прислухається до бою і тицяє пальцем вниз). На землі, сину мій, не може... Ти в раю!
Безсмертний (сміється). Жартуєте, діду!.. Хоча тут справді, наче в раю.
Світлішає. В легенькому тумані видніється ранковий райсад. Понад райською стежиною, що дуже схожа на наші земні стежки, квітує висока гречка, у ній стоять кілька дуплянок і рамочних вуликів. Біля соняшників, що розкривають вії, а ранкою в руках зупинився бог-отець. Коли б над його сивиною не було німба, він зійшов би за колгосвного діда-пасічника. Бог уважно розглядав рамку, далі садівничим ножем зрізав роввухлі гулі трутнівки і невдовоявно похитує головою.
Бог. Навіть у раю не виводяться трутні. Дива, та й годі!
Святий Петро підводить до Бога Марка Безсмертного. Солдат вражено дивиться на пасічника, проводить рукою по чолі.
Ну, Марку, так ти хоч тепер віриш, що е і пекло, і рай, і Бог?
Безсмертний (посміхається). Ні, не вірю.
Бог. І не віриш, що перед тобою стоїть Бог-отець?
Безсмертний. Діду Євмене, ну нащо ці жарти?
Бог. Який я тобі дід Євмен?
Безсмертний. Хіба ж ви не Євмен Дибенко з нашого села?
Бог. Сказав тобі: я Бог, значить — Бог!
Безсмертний (беззвучно сміється). Багато хто тепер у боги і божки пнеться, та мало чого виходить із цього...
Хтось настирливо стукає у райські ворота. Бог і святий Петро прислухаються.
Святий Петро. Хто це так безбожно тарабанить?
Голос. Це я, Антін Безбородько, голова колгоспу. Не пізнали, практично?
Святий Петро. Чого ти ломишся у святі ворота? Безбородько. О! Чого? Ще й питаєте... Пустіть і мене, практично, до раю.
Святий Петро. Ніяк не можу...
Безбородько. А чого Марка пустили? Хіба я гірший за нього?
Святий Петро. Хто обкрадає дух людський, не достойний ні людського, ні райського порога.
Безбородько. Що там дух, коли головне — бдітельность! А Марко — ліберал. Ось дайте мені хоч клапоть білого паперу, то побачите, як він вчорніє...
Святий Петро. Геть звідсіля, ябеднику!
Безбородько. Та й Марка наженіть із раю, бо, коли робити по правді, ніякий голова колгоспу не має права жити між зірками.
Святий Петро. Чому ж?
Безбородько. Бо така ситуація: ві доводиться хитрувати між планом людям — не виконаю план, виконаю людям.
Святий Петро. І що ж ти робиш?
Безбородько. План виковую, а людям обіцяю! А як у вас?
Святий Петро. Небо не ділиться досвідом з землею! (Махнув ліхтарем, і за Безбородьком аж загуркотіло).
Бог (до Марка). То тепер віриш, що ти в святому раю?
Безсмертний (тре чоло, бажаючи відігнати видіння). Ні, і тепер не вірю.
Бог. А що зробити, щоб повірив?
Безсмертний. Що? (Замислюється). Коли не дурманите мене, то пошліть справжню благодать на нашу землю.
Бог. Якої ж ти хочеш благодаті?
Безсмертний. Ви недолюдів, що промишляють смертю, злобою і доносом, пошліть живими в пекло; душеубогих, криводушних і пихатих зніміть з держительських постів; усім же людям на землі дайте спокій, і мир, і сердечну доброту, а нашому селянину пошліть тихі та вчасні дощі і всюди таке начальство, яке, окрім планів, розумів і землю, і людську душу і не вибиває з неї останні грами... Це максимум-прохання, боже, а мінімум — ниспошліть рибалкам чесним завжди влов і терплячих жінок.
Бог (потягнувся рукою до потилиці). Багато загадав ти, Марку.
Безсмертний (вже наче починає вірити, що знаходитъся у раю). Так я ж не для себе прошу. Я заробив собі за всі труди шинелину на плечі, костури під пахви — і не журюся.
Бог. Тільки на це і зважаю, чоловіче. Тому ти повернешся знов на грішну землю. (Підходить до столика, на якому стоять з півдесятка телефонів, один із них із корбою — типу міжрайонних телефонів тридцятих років. Крутить корбу, підіймає трубку). Алло! Алло! Дівчинко, з'єднайте мене з евакогоспіталем нуль п'ятдесят сім шістдесят чотири дріб п'ять... Начальник евакогоспіталю? Питаєте, хто говорить? Той, хто зверху... (Ще й рукою показав). Велю вам виходити Марка Безсмертного, який смертю смерть поправ.
Безсмертний (здивовано до святого Петра). То я уже мертвим був?
Святий Петро. Я не знаю, чи ти й зараз живий.
Безсмертний (докірливо). А що ж ви, святі, знаєте? (Обернувшись, виходить за ворота раю).
І тут біля перехрестя двох доріг Безсмертного перепиняє Смерть.
Смерть. Стій, зупинись, Марку, на цю дорогу повертай...
Безсмертний. На твою, значить?
Смерть. На мою. Бо твоя дорога до смерті іде.
Безсмертний. Брешеш, костомахо, брешеш, як сусідський Рябко! Не вийшов мій час і дорога, бо я ще не наорався, не насіявся, не налюбувався землею.
Смерть (утомлено). А хіба тепер там є чим любуватися? І що ти там лишив, окрім страждання?
Безсмертний. Окрім страждання, лишив я любов. Смерть. Оце сказав! Твоя ж перша любов утекла від тебе, другу — повісили. Кого ж ти любиш тепер?
Безсмертний. Я люблю росяні з туманцем світанки і голубі вечори, люблю перепілку у житі і жайворонка над житом, дитячий плач у хаті і дівочий сміх у полі, я люблю теплі людські руки і добрі очі, люблю розгонисті дороги і таємничі стежки, воркотання струмків і закоханих, люблю, як весною тумани розкривають сонце, а восени падають яблука і зорі... Я люблю чари молодості і роздуми зрілості...
Смерть (здивовано). А я, проживши стільки, й не знала, що так багато може бути любові... Марку, невже це правда?.. Дивний ти чоловік. (Відступила на свою туманну дорогу, розтала).
А Марко, карбуючи кожен крок костурами, пішов тією дорогою, на якій чекали його золотоголові, обсипані росами і бджолами соняшники.
КАРТИНА ПЕРША
Березневе перехрестя доріг. Спалене і настовбурчене кротовищами землянок село нагадує безплідний рельєф Місяця. Біля перехрестя на розхристаному подвір'ї стоїть самотнє напівобгоріле дерево, на ньому свіжою прозеленню беруться живі гілки і чорніють мертві, одна, напівобпалена, повисла над землянкою Ганни Безсмертної. На тлі сплюндрованого села бовванів лише уціліла церква з похиленим хрестом. З глибини чути безтурботний хлоп'ячий спів: "Мы дойдем до города Чикаги через горы, реки и овраги. Шагом, шагом, шагом, братцы, шагом по долинам, рощам и оврагам". Співаючи, входить Хведько, хлопчак дванадцяти-тринадцяти років, за плечима у нього в'язка хмизу, за поясом сокира. На подвір'ї він зупиняється, скидав стареньку солдатську шапку, витирає чоло і, дивуючись, розмірковує.