Сказати щиро, отруєння Пайкрафта здавалося мені справою просто грандіозною.
Того самого вечора я дістав із сейфа чудернацьку скриньку з сандалового дерева, від якої йшов незвичайний запах, і заходився перебирати шурхотливі шкіряні клаптики. Добродій, що писав моїй прабабі рецепти, вочевидь дуже полюбляв шкіру найрізноманітнішого походження і мав навдивовижу нерозбірливий почерки Декотрі рецепти я взагалі не міг прочитати, — хоч у нашій сім’ї, здавна зв’язаній з Індійською державною службою, знання мови хіндустані передавалося з покоління в покоління, — і не було жодного такого, розшифрувати який вдавалося б дуже легко. А проте я досить швидко знайшов те, що шукав, і якийсь час сидів на підлозі біля сейфа, розглядаючи рецепт.
— Ось погляньте, — сказав я Пайкрафтові на другий день, тримаючи вузеньку смужку якомога далі від його жадібних рук. — Наскільки я зрозумів, це рецепт для тих, хто хоче скинути вагу.
— О! — вигукнув Пайкрафт.
— Я не зовсім певен, але здається, це він, — провадив я. — Та якщо хочете послухати моєї поради, то облиште свій замір. Річ у тому, — завважте, Пайкрафт, я чорню своїх предків! — що мої родичі з цього боку були, наскільки мені відомо, люди досить дивні. То як?
— Дозвольте мені спробувати, — сказав Пайкрафт.
Я відкинувся на спинку стільця і Неймовірним зусиллям волі спробував уявити собі, чим усе це скінчиться. Марна праця.
— А ви подумали, Пайкрафт, — спитав я, — на кого ви станете схожі, коли схуднете?
Він не послухався здорового глузду. Я взяв з нього слово, що він більше не заводитиме зі мною розмову про його огидну огрядність — ніколи, хай би там що! — й аж тоді віддав йому той невеличкий клаптик шкіри.
— Не ліки, а бридота! — кинув я.
— Дарма! — відказав Пайкрафт і взяв рецепт. Та, глянувши на нього, витріщив очі: — Послухайте, але ж...
Аж тепер він побачив, що рецепт написаний не по-англійському.
— Я перекладу вам, скільки зможу, — сказав я.
Рецепт я постарався перекласти якомога краще. Потім два тижні ми не розмовляли. Як тільки Пайкрафт рушав у мій бік, я робив знак рукою, щоб він до мене не підходив. І він нашої угоди додержувався. Але минало вже два тижні, а він був такий самий гладкий, як і доти. Кінець кінцем він не витримав.
— Мені треба з вами побалакати, — каже. — Хіба це діло? Тут щось не те. Не помагає. Це не робить вашій прабабусі честі.
— Де рецепт?
Він обережно дістав його з гаманця. Я перебіг очима складники.
— А яйце ви брали тухле?
— Ні. А що, треба тухле?
— Це мається на увазі в усіх прабабиних рецептах. Якщо немає окремої вказівки на якість чи стан яйця, слід брати найгірше. Моя люба прабабуся була жінка рішуча й любила крайнощі... А з решти компонентів один чи два можна замінити іншими. А отрута гримучої змії була свіжа?
— Гримучу змію я дістав у Джемрака. Вона... вона обійшлася мені...
— Це вже ваша справа! А оцей останній складник...
— Я знаю одного чоловіка, який...
— Гаразд. Гм... Ну добре, я вам напишу, що можна чим замінити. Наскільки я знаю цю мову, орфографія у вашому рецепті особливо жахлива. Між іншим, під словом "собака" тут мається на увазі, здається, бродячий собака.
Цілий місяць після цього я щодня бачив Пайкрафта в клубі таким самим гладким і заклопотаним. Нашої угоди він додержувався, але іноді порушував її дух, скрушно похитуючи головою. А якось у роздягальні в нього вихопилося:
— Ваша прабабуся...
— Жодного слова проти неї! — урвав я його, і він припнув язика.
Я вже подумав був, що Пайкрафт махнув на все рукою, і навіть побачив одного дня, як він завів розмову про свою опасистість із трьома новими членами клубу, так ніби шукав уже нових рецептів. І раптом, зовсім несподівано, одержую від нього телеграму.
— Містерові Формаліну! — вигукнув перед самісіньким моїм носом хлопчик-посильний.
Я взяв телеграму й відразу її розпечатав.
"ЗАРАДИ БОГА, ПРИХОДЬТЕ. ПАЙКРАФТ", — стояло в ній.
— Гм! — буркнув я.
Сказати правду, я дуже зрадів цій телеграмі — адже вона обіцяла реабілітацію моєї прабаби — й поснідав з великою насолодою.
Адресу я спитав у швейцара. Пайкрафт займав горішню половину будинку в Блумзбері, і я вирушив туди відразу, щойно випив каву з лікером. Навіть не докурив сигару.
— Містер Пайкрафт удома? — спитав я біля вхідних дверей.
Мені відповіли, що він, мабуть, хворий, бо вже два дні не виходить.
— Він мене жде, — сказав я, і мені запропонували піднятися.
Я вийшов сходами нагору й подзвонив у двері з ґратками.
"І все ж таки не варто було йому пробувати той рецепт, — подумав я. — Людина, що жере, як свиня, повинна й вигляд мати, як у свині!"
Поважна жінка з заклопотаним обличчям і в недбало надітому очіпку з’явилася по той бік ґраток.
Я назвався, і вона нерішуче відімкнула двері.
— Що там? — спитав я, коли ми обоє вже стояли в передпокої Пайкрафта.
— Він сказав, щоб ви одразу, як тільки прибудете, йшли до нього, — промовила жінка так, ніби й не збиралася проводжати мене до господаря. Потім, ніби по секрету, додала: — Він замкнувся, сер.
— Замкнувся?
— Ще вчора вранці, сер. Нікого до себе не впускає і весь час лається. Ох, біда, біда...
Я подивився на двері, які вона показала мені очима.
— Там? — спитав.
— Так, сер.
— Що з ним?
Вона сумно похитала головою.
— Весь час вимагає їсти, сер. Чогось важкого. Я даю йому, що маю: свинину, пудинг, ковбасу, хліб... Усе таке. Харчі я мушу залишати перед дверима, а сама йти геть. Він стільки їсть, сер, що просто жах!
Цієї миті за дверима пролунав верескливий голос:
— Це Формалін?
— Це ви, Пайкрафт? — гукнув я і, підійшовши до дверей, постукав.
— Скажіть їй, хай іде собі! Я так і зробив.
Потім за дверима щось зашкреблося, так наче хтось намацував у темряві дверну ручку, а тоді почулося знайоме Пайкрафтове рохкання.
— Все гаразд, — сказав я, — вона пішла. Але двері ще довго не відчинялися.
Нарешті ключ повернувся, і Пайкрафтів голос промовив:
— Входьте.
Я натис на ручку і відчинив двері, сподіваючись, звісно, побачити господаря.
Уявіть собі, його не було!
Зроду ще я не був такий вражений. У Пайкрафтовому кабінеті я застав страшенний рейвах: брудні миски й тарілки звалені на купу разом з книжками й письмовим начинням, стільці перекинуті... Але самого Пайкрафта...