Половинка спершу замовк, а потім обережно почав підтримувати його знизу негучними бадьорими вигуками:
— Так! Так! Правильно! Давай! Давай! Ще! Ще!.. Нарешті Котька ступив на землю. Вірніше, не ступив, а сів на землю, бо ноги його не тримали.
Половинка кинувся до нього, допоміг підвестися:
— Молодець!.. Спасибі?.. А то я вже не знав, що й робити…
Він ще вибачався!
У Котьки не було сил щось говорити. І він не встиг навіть злякатися, коли несподівано до нього підскочив вовк і лизнув прямо в ніс.
— Ану тебе! — Половинка одштовхнув вовка. — От Бурмило! Думаєш, я од нього страху не натерпівся? Як приїхав… Ого-го! Цілий день у льоху просидів. Змерз як скажений. Думав, на сніговика перетворюся. І головне — не гавкає ж, сатана. Бо дід же глухий, все одно не чує. Та він звик, і як щось таке, підходить і за полу шарпає. Але розумний страшенно. Дітей не чіпає ніколи. Гратися дуже любить. То він біг до тебе гратися. Але хіба ж ти знав! Це помісь справжнього вовка і вівчарки. Дід його з соски вигодував.
Котька тільки мовчки кивав. Ноги ще тремтіли і підгиналися. Він боявся, що знову сяде на землю. Йому хотілося якомога швидше піти.
— Ну, бу… бувай! — ледве вичавив він із себе.
— Бувай!.. — сказав Половинка.
РОЗДІЛ XIII
Хлівець — не парфюмерний магазин.
Весло повертається на місце.
"Скажи, а як там, у ваших школах? Задають багато?"
Знову Семуа.
Ех! Любий читачу! Якби ж то у житті було, як у театрі — спершу репетиція, а тоді вже спектакль… Бо найкращі думки і рішення приходять у голову завжди чомусь після того, як щось уже сталося, щось уже сказалося, щось уже зробилося…
А які ж гарні, влучні слова звучать подумки, які прекрасні вчинки постають в уяві, коли все уже позаду!.. Але пізно! Не переграєш. У житті репетицій не буває. Одразу грається спектакль. І хоч бийся головою об стінку — нічого не допоможе. Спектакль закінчено, публіка розійшлася, грати нема перед ким…
Ну чого, чого він одразу не зліз із того дерева? Чого тремтів, чого трусився, чого боявся, як заєць? Адже ж потім він таки зліз! Сам!.. Без сторонньої допомоги. Так чого ж було не зробити це одразу?!. Чого ж було не зробити це одразу?!. Ех-х!..
Котька аж зубами скреготав від досади й злості на самого себе, Як він себе зневажав! Як він себе ненавидів у цю мить!.. Як він тільки не лаяв себе!..
Але так уже влаштована людина, що вона не може весь час себе зневажати, ненавидіти й лаяти. Минає якийсь час, і людина знаходить у собі сили пробачити собі, знайти якісь пом'якшуючі причини й дати собі слово, що такого більше ніколи-ніколи не буде…
Котька походив трохи по вулицях, одійшов, ноги перестали тремтіти й понесли нарешті його до третьої від поля хати, під бляхою (біля воріт криниця й тополя).
Чайник і Петякантроп, дуже серйозні й зосереджені, мовчки походжали по подвір'ю.
— Привіт, хлопці!
— А-а, це ти? Привіт! — сказав Чайник.
— Привіт! — сказав Петякантроп і пильно оглянув Котьку. — А чого, це ти такий… подряпаний? З котами воював?
— Та… — знітився Котька. — Це… це вчора… у будяках…
Важко йому було брехати, не любив він брехати.
— Слухай… Знаєш… — Чайник зморщив лоба, демонструючи напружену роботу думки. — Я так вважаю, тобі краще десь сховатися. Бо як він тебе побачить, то може…
— Ну да, — підхопив Петякантроп. — Він же тебе там не бачив… Він тільки нас знає.
— І взагалі… — сказав Чайник.
— Як хочете, — почервонів Котька (він був трохи ображений, але, може, хлопці й мали рацію). — А де?
— Ну хоча б отут, у хлівці… Козу баба погнала пасти, тут нікого… А через щілину все буде видно, — Чайник розчинив рипучі двері хлівця, і Котька зайшов.
Звичайно, хлівець, де живе коза, не парфюмерний магазин, і пахне там не одеколоном. Це Котька відчув одразу. В нього аж у голові запаморочилось. Але сперечатися він не одважився. Такий відповідальний момент, хлопці чекають інопланетянина, а він буде носом крутити. Потерпить!
Чайник причинив двері хлівця, і свіжого повітря стало ще менше.
"Бідна коза! Як вона тут живе?" — тільки подумав Котька.
Добре, що хоч щілини між дошками були величенькі, і це давало можливість і вести спостереження, і якось більш-менш дихати… Чайник усе ще глибокодумно морщив лоба, походжаючи по подвір'ю. Петякантроп не дуже обтяжував себе думками, але теж морщив лоба, щоб не відставати од Чайника.
— Гм, — скривився Чайник. — Ку ко бо бо… "Особисті знаряддя праці!" Що ж тут моє?.. Сокира?.. Батькова. Лопата?.. Материна. Граблі? Бабині. Тьху!.. Моя тут, виходить, хіба що ложка…
— А, хто там буде перевіряти! — махнув рукою Петякантроп. — Що, на сокирі написано? Чи на лопаті?
І хлопці знову замовкли.
Котька скосив очі і раптом побачив, що від тину до копиці пригінці біжить Грицько Половинка. В руках він тримав весло. "Так от хто весло поцупив! І, мабуть, бабиного мішка теж. Але для чого?"
І раптом Котька зрозумів — Половинка всіма силами намагається відвернути увагу хлопців від інопланетянина, перешкодити їхнім контактам. Значить, одне з двох: або він таки теж інопланетянин, або хоче сам, одноосібно, контактувати з Семуа.
Половинка прихилив весло до копиці і вже повернувся, шоб бігти назад, як раптом весло впало… Хлопці, що були по той бік копиці, разом повернулися і побачили Половинку.
— О! Половинка! — здивовано гукнув Чайник. — Чого ти ховаєшся?.. Виходь!..
— Не бійсь!.. — гукнув Петякантроп.
— А я й не боюсь, — спокійно сказав Половинка, виходячи. Він був червоний, зніяковілий.
Хлопці вдавали, наче нічого не сталося, наче вони не бачили, що він ставив весло і що воно падало, наче вони просто зустріли його та й усе.
— Ну, як поживаєш? — дружелюбним тоном спитав Чайник. — Як справи? І взагалі…
Котька напружився — невже зараз почне розказувати про нього? Але Половинка мовчав.
— Та ти не тушуйся!.. — поблажливо плеснув його по плечу Петякантроп. — Ми ж… Ля лі мо мо…
— Якби ми одразу знали… — туманно почав Чайник. — Сюр бобелюр кордавур…
— Хіба б ми тебе чіпали… — вів далі Петякантроп.
— І взагалі… — закінчив Чайник.
Половинка знизав плечима.
Петякантроп злодійкувато озирнувся і, стишивши голос (так, що Котька ледве почув), запитав:
— Скажи, а як там у вас, у ваших школах? Задають багато?