П’єса на чотири Дії
ДІЙОВІ ОСОБИ
Тимофій Наумович Лобкович — професор.
Устина Марківна — його жінка.
Р о д і о н — їхній син.
Настасія,
Ольга,
Ліма, —
дочки їхні.
Євген Михайлович Вовчанський — чоловік Настасії.
Борис Борисович Шелудько— чоловік Ольги, інженер
Микола Іванович Голубець — приват-доцент.
Олексій Захарович Гордий — журналіст.
Павло Петрович Вукул — студент.
Калерія Семенівна Прокопенкова (Кіля) — курсистка-медичка.
Антипович
Няня.
К а т я — покоївка.
ДІЯ ПЕРША
Вітальня Лобковичів. Обставлена гарно, зі строгим смаком. Рояль. Багато квіток. Куточок під пальмами. Двері: ліворуч у покої, просто в передпокій, праворуч до кабінету Лобковича. На сцені нема нікого. З кабінету
виходять Лобкович, а з передпокою Антипович. Любкович — високий, широкий в печах, горбиться. Обличчя з буйними рисами: сивувата неширока борода; чоло високе, з зализами. Вираз лиця переважно непорушно-серйозний, не хмарний, але немовби задумливий. Посміхається рідко. Дивиться ніби^ спідлоба і вбік од того, з ким балакає. Має довгий гарний сюртук. Любить ходити по хаті, заклавши руки за спину й серйозно мугикаючи якусь мелодію. Антипович — невеличкий, з круглим добрим обличчям, довгими вусами й сивою щетиною на
щоках.
Лобкович ходить і мугикає зі стисненими губами. Витягає з бокової кишені плескувату пляшечку з шкляною затичкою, яка є також і чаркою, наливає в неї коньяку й випиває. Ховає усе з непорушно-серйозним, задумливим лицем.
Антипович журливо дивиться; крутить головою. Потім озирається й зазирає в двері ліворуч.
Лобкович. Ну, докладуй. Як?
Антипович. Та погано, Тимофій Наумович. Стривожили його сьогодні. Лобкович. Хто?
Антипович. Та все ж Настасія Тимофіївна. А, боже, боже! Поїхала ж оце викрадати. Лобкович. Поїхала?
Антипович. Атож. На поміч пана Вукула взяла, та й поїхала.
Лобкович. Якого це Вукула?
Антипович. Та студента отого великого. Та той, що повсігди з Ольгою Тимофіївною. Гімнастик.
Лобкович. А, цей? Полюбовник її? Ну? Так Настя його на поміч?
Антипович. Атож. На случай, як доведеться з Євгеном Михайловичем борюкатись. Цей же гімнастик — студент, значить,— бугая може звалити, не то що такого хирлявого, як Євген Михайлович. А, боже! Хоч би дитину не вразили, хай бог милує. Дитина ж чим винна? Як цуценя якесь, прости господи, викрадають одне у одного.
Лобкович. А Родіона ж чим тривожать?
Антипович. Та все ж те саме: "Що це, каже, Антипо-вичу, у нас у сім'ї усе два табори: мати, Ольга, Настасія та батько, Ліма, Марія і я. Гадав, каже, от приїду з заслання, спочину вдома. А дома — каторга. Два місяці живу та все воюю".
Лобкович. Ну, це... А суперечки сьогодні не було?
Антипович (робить таємну міну, шепоче). З Устиною Марківною голосна балачка була. За Ліму Тимофіївну заступився.
Лобкович. Знов шепочеш? Говори по-людськи.
Антипович (зразу підбадьорюється, голосно говорить). Ну, про що саме був разговор, в точності сказати не можу. Балакали замкнувшись.
Лобкович. А як він спав цеї ночі?
Антипович. Погано, Тимофій Наумович. До трьох часов ночі я робив наблюдєніє за ним. (Знов пошепки й таємниче). Я з саду тепер дєлаю наблюдєніє. Учора догадався. Драбинку підставлю до стіни біля віконечка, вилізу й подивлюся. Вилізу й подивлюся.
Лобкович. Не шепочи. Ну?
Антипович. Ну, ,не спить. Ходить, як повсігди,— це нічого. А от цеї ночі балакав з кимсь. (Таємно). З ким, цього вже не міг побачити. У куток усе повертався. Підозріваю я, що з патретом панночки Прокопенкової. Щось він цілував там.
Лобкович. Чом же ти мені вранці нічого про це? Ти!
Антипович. Винуват, Тимофій Наумович. Ну, тільки ж я таку собі гадку мав: екстерность не велика, а вам лишні думки перед нівірсітетом. Як прийдуть з нівірсітету, думаю, тоді усе по повній програмі й викладу.
Лобкович. Ну, а про цю саму Прокопенківну що довідався?
Антипович. Та все те саме, Тимофій Наумович. Правильно: кінчає медицинські курси. Тільки не міщанка, а настояща крестянка, деревні Скелястої, Малослухнянов-ської волості. Батьки по спеціальності — мужики природні. Атож, чистісінькі мужики.
Лобкович. А живе вона з чого?
Антипович. Урокам вчить, Тимофій Наумович, репетиторка, значить. Ну, і нащот кавалерів теж верно: багато. Казав швейцар того, значиться, дому, що без кавалера й не виходить, і не приходить. Раз у раз якийсь треться. А то й два чи три разом. Атож. Боюся я, Тимофій Наумович, за Родю Тимофійовича. Непідходяща вона.
Лобкович. Непідходяща?
Антипович. Атож. Дуже вольна.
Зліва вбігає Ольга, буйна, рожева, весела. Наспівуючи дивиться у вікна. Біжить назад, насмішкувато поглядаючи на Лобковича й Анти-
повича.
Лобкович. Так, так. (Ходить, мугиче. Зупиняється, наливає коньяку й випиває). До трьох не спав? А прокинувся рано?
Антипович. У сьомім часу вже ванну брав. Питаю його: "Ви ж, кажу, чого так рано, Родя Тимофійович?" А він: "Не спиться, Антипович, нема коли спати". А чого нема коли, то й не знати. А, боже, боже!
Лобкович (підходить, ніяково обнімає за плечі Анти-повича). Бережи його, Василь Антонович. Га? Будеш?
Антипович. Тимофій Наумович. Та хіба ж я?.. Господи боже мій, та я слуга ваш до могили, можна сказать...
Лобкович. Не слуга, а друг. Чув? Тридцять літ разом прожили. Слуга. Кому слуга, а мені друг і дітям моїм. Моїм! Ну, от. Тільки чулий ти дуже.
Антипович (схвильовано). Так точно, Тимофій Наумович: спеціальність уже така од бога. Та от ще що, Тимофій Наумович: знов він про цей свій, прости господи, пробний шлюб, з Лімою вже.
Лобкович. З Лімою?
Антипович. Атож. Страх, що казав. Істинно, що тільки в хворобі отаке можна говорити. "А ти, каже, знаєш, як твій будучий чоловік хропе? А знаєш, що він за людина в себе вдома? А коли, каже, не знаєш, так узнай. Спи з ним на одній постелі, їж з ним за одним столом. Поживи отак, мовляв, років два вкупі, узнай його до нігтя, а тоді, мовляв, бери шлюб і дітей роди. От таке!" — "А як поживу-поживу та побачу, що не підходящий він мені?" — значить, питається Ліма. Спервоначалу сміялась, а далі й сердиться почала. "Ну що ж, каже, з другим спробуй. Не пощастить — з третім, поки, мовляв, не вибереш підходящого на все життя". Атож. Так і говорить. Говорить, та й посміхається. Та й не розбереш, як і раз у раз, чи сміється, чи всурйоз. Потім того, списочок у його такий є усіх знакомих та родичів, у кого, значить, щасливий шлюб, а в кого ні. Лімі показував. "Оце, каже, список пригвождених". Пригвождені, значить, котрі нещасливі. Тільки дві пари й найшов щасливих, а сто двадцять три, що він знає, ті пригвождені. "От, каже, коли не робитимеш отак, як я кажу, то й ти будеш розп'ята. Ти, каже, народиш дітей, а діти, як гвозді, припнуть тебе до хреста. Треба, каже, по-новому родить дітей, от тоді й люди нові будуть". Це не вінчаючись, без благословення, по-новому. "Я, каже, й Миколі Івановичу, жениху твому, пораджу так пожить". Ну, Ліма тут як не розсердиться, як не заплаче! Він і схаменувся. Ну, тільки теж розсердився. "Дурна ти, каже, чого плачеш? От, каже, на мене подивись. Я теж, мовляв, збираюсь такий шлюб брати. Тільки в мене діти будуть неабиякі: і жінка в мене буде дружна. Вона, мовляв, любитиме мене по-настоящому". Це ця, що з кавалерами! Він і не поміча за нею! Слухаючи його, так аж Жалько й боляче. Боюсь я, Тимофій Наумович, як би він не взнав правду про хворобу Марусі Тимофіївни.