І
На призьбі під хатою у Мартохи Білашихи сидить мале дівча, з’юрдившись; бліде, жовте личко аж підпухло, а сиві очі якось побіліли; трясеться нещасне і від пропасниці й від плачу, бо мати саме набила, а тепер стоїть коло одвірка з прутом в руці та ще й приказує:
— І била, і ще битиму! от не сиди-но мені тільки в хаті, от побіжи-но мені ще раз до лісу з панною, то я об тебе віника обламаю! Казала я тобі, не лазь по сонці! Так от же буде лазити, поки знов її трясця вхопить!
— Та хіба воно од сонця? — озвалась крізь сльози мала Дарка.
— А то ж од чого, дурне верисько?
— Панна казали — з болота та з комарів…
— З комарів? Чи ти скрутилась, чи що, із твоєю панною? Чи то мало кого комарі кусають…
— Таж і по сонці всі ходять! — не вдержалась-таки Дарка, хоч знала, що мати не терпить "язикатих".
— От не мовчи-но мені, от тільки не мовчи, я-а-а-а тобі! — скрикнула Мартоха й замахнула різкою, а Дарка зібрала остатню силу та й чкурнула від матері поза городдям на пастовень, що коло панського садка, прищулилась у вільхах, сидить і хлипає та чекає, чи не надійде її подруга й однолітка панна Юзя.
Часом Дарка так і до смерку ждала, а Юзя не приходила, не могла вирватися з дому, але здебільшого, хутко чи не хутко, приходила-таки товаришка вірна, і тоді вони сідали поруч у кущах, обидві тоненькі й пожовклі від пропасниці, і гірко скаржились одна одній на свою хатню неволю та справувались межи собою, хоч більше Дарка панні докоряла. Так і тепер Дарка почала "вичитувати" панні, ледве тая прийшла.
— Чом ви-те, панно, не вийшли зараз по обіді? Я вже тут чекаю, чекаю, аж мені нудно, а додому йти боюся, мати знов наб’ють, як ви-те не вбороните.
— Та коли ніяк не можна було, — виправдовувалась Юзя, — по обіді зараз дідуньо казав йому газету читати, потому я бабуні нитки мотала, а там мусила таткові рахунки свої зробити та з мамою французьку книжку читати.
— Овва! А ви-те чом не втекли?
— Та як же я втечу?
— А так, як-от я: втечу, і вже!
— Е, тобі що іншого, тобі не кажуть учитись, ти собі можеш гуляти, — задумливо промовила Юзя, немов сама до себе, дивлячись у далечінь.
— Еге! нагуляюся — з Пріською на руках! — палко і немов ображено відмовила Дарка.
— І як ти тую Пріську носиш? вона така важка! — так само задумливо говорила панна, тільки звернувши погляд на Дарку, — ти б сказала матері, що ти не можеш, що ти слаба, вона б тобі позволила не носити Пріськи.
— Мати того не питають. Вони кажуть: "Як з панною по лісах ганяти, то не слаба, а як дитини глядіти, то тебе нема!"
— І чого ти повинна тую Пріську глядіти?
— А ви чого дідуневі газету читаєте?
— Бо… бо дідуньо на очі слабий, він сам не може.
— А бабуні нащо мотали нитки? Бабуня ж не слабі.
— Бабуня гнівалась би.
— Ото мені біда! Нехай би собі гнівались, — я б на те вважала? Я б і від рахунків утекла і тую книжку французьку геть закинула, якби так на мене.
— А чому ж ти кужеля не кидаєш? Чому від гусей не втікаєш, як заставлять пасти?
— Ну, бо наб’ють, як покину, а вас же зрода не б’ють, чи ж не правда?
— Та… правда… — з тихим зітханням промовила панночка, і її сиві, як і Дарчині, очі зайшли смутком; вона похилилась, як вербичка. Дарці стало шкода лагідної тихенької панночки, вона раптом зважливо підвелася і мовила веселим голосом:
— Панно, ходімо до Ривки на гойдалку, там вже досі ваші дівчата зібралися!
Але панночка хилилася ще нижче.
— Ні, Дарко, я не можу більше ходити до Ривки…
— А то чому?
— Якби ти знала, що мені вчора було за те, що з тобою ходила гойдатися до Ривки…
Дарка вжахнулась:
— Ей, чи ж били?
— Ні, не били, — панночка блідо всміхнулась, — а нехай би вже ліпше били… Бронек увечері при гостях дратував мене, що я з жидівками кіз дою, а з хлопками свині пасу. Він, подлий, сам нас підглядав, сам все таткові розказав, а тепер ще й сміється… А я зовсім кіз не доїла, неправда його, тільки гойдалася! — Юзя починала хлипати.
— А він доправди бачив, як ви-те з нами позавчора свині пасли? — цікавилась Дарка.
— Я не знаю, може, й бачив. Що ж я вже зроблю?.. Тепер мамця плаче… і бабуня гнівається… і татко каже, що мамця через мене захорує… я не можу… я не знаю…
Дедалі за слізьми нічого не можна було розібрати з Юзиної мови.
— Панно Юзю! — почувся з садка тонкий голос панської покоївки, — панно Юзю! До гарбати! Мамуня гніваються! Панно Юзю!
А тут і Дарчина мати голос подавала з свого дворища:
— Дарко! Дарко! А не прийдеш ти до хати? Холеро! Дарко! Дарко!
Мала Пріська долучала і свій голос до материного.
— Ой, побіжу вже, а то гірше битимуть! Йдіть, панно, й ви-те додому, — он кличуть, — не біжіть за мною, ще й на вас насварять.
Але Юзя таки бігла за Даркою.
— Ні, я з тобою, я з тобою! Не дам бити, я не хочу! Я скажу вдома, що не чула… що вчилась… коло кроликів була… я не дам тебе бити!
Задихані, бліді, а не червоні, від швидкого руху, прибігли обидві дівчинки на подвір’я до Дарчиної матері.
Мартоха стояла на воротях з прутом в руках і саме в той час, як Дарка хотіла прошмигнути повз неї до хати, вона вхопила дівча за руку і замахнулась прутом, але Юзя повисла на її правиці, і Мартоха мусила спинитись, щоб не затяти ненароком панської дитини.
— Пустіте, панно, оступіться, не бороніте її, ви-те не знаєте, що то за холерна дівчина!
— Не пущу! Ви не смієте її бити! — здавленим голосом перечилась Юзя, і її бліде личко вкривалось нерівними рожевими плямами.
— Не смію? А то чому? — гукнула Мартоха. — Отакої не бий, то до чого вона розпаскудиться!
І Мартоха пробувала ворухнути рукою з прутом, все-таки вважаючи, щоб не штовхнути Юзі, тимчасом як Дарка пручалась, надіючись втекти, поки там розмова скінчиться.
Юзя здавила скільки сили Мартоху за руку.
— Неправда, не розпаскудиться! Дарка й так все робить для вас… А чого вона повинна все робити? От не схоче і не буде! — закінчила Юзя розпачливо дзвінким голосом.
Мартоха споважніла й насупилась.
— Ви-те, панно, не вчіть мені Дарки такого. То, може, там у вас, у панів, такий звичай, щоб дитина матері не слухала, а в нас того нема. Чи то я на те над нею ночей не досипляла, собі од рота хліб одривала, щоб мені якесь дармоїдисько в хаті росло? Я на те маєтків не маю. Та я ліпше її заб’ю, а дармоїди мені не потрібні.