— Так, ти наш могутній король.
— Так, так. Ну, от і добре. Та заспокойся ж, не тремти. Тут ніхто тебе не скривдить: усі ми любимо тебе. Ну от, тобі вже краще. Лихий твій сон минув, правда ж? І ти вже знаєш, хто ти. Тепер ти більше вже не називатимеш себе чужим ім՚ям?
— Благаю тебе, найясніший повелителю, повір мені! — скрикнув Том.— Я кажу щиру правду. Я наймізерніший з твоїх підданців, я народився злидарем, і тільки злощасний випадок привів мене сюди. Я ні в чім не винен. Я ще такий молодий, я не хочу вмирати. Одне твоє слово, і я буду врятований. Скажи ж це слово.
— Умирати? Не говори так, мій любий принце. Хай заспокоїться твоя засмучена душа. Ти не вмреш!
Том упав на коліна з радісним криком:
— Дякую тобі, милостивий королю! Хай дні твої будуть довгі й ясні на благо країни!
Потім він схопився на ноги, і, повернувшись до лордів, що привели його до короля, захоплено вигукнув:
— Ви чули? Я не вмру. Сам король сказав це!
Усі шанобливо схилилися перед ним, але ніхто не ворухнувся, ніхто не вимовив й слова.
Том зніяковів і, помовчавши з хвилину, несміливо спитав короля:
— Мені вже можна йти?
— Йти? Звичайно, можна. Але чому б тобі не побути ще трохи зі мною? Куди ти хочеш іти?
Том опустив очі й смиренно відповів.
— Мабуть, я не так зрозумів тебе. Я думав, що я вільний, і хотів знов повернутися в убогу хатину, де народився. Я там виріс у злиднях, але то моя рідна домівка, там моя мати й сестри, а до цієї пишноти й розкошів я не звик. Благаю, відпусти мене!
Король мовчав у глибокій задумі. На обличчя йому хмарою лягла гірка скорбота. Раптом він заговорив, і в голосі його забриніла тінь надії:
— Може, розум його помутився тільки на одній цій думці, а взагалі здоровий і ясний. Дай-то боже! Ми зараз це перевіримо.
Він щось спитав у Тома по-латині, і хлопець так-сяк відповів йому тією ж мовою. Король просвітлів. Лорди й лікарі теж виявили задоволення. Король сказав:
— Звичайно, з його знаннями й здібностями він мусив би дати далеко кращу відповідь, але й така показує, що розум його лише потьмарений, але не вражений. Що ви скажете, сер?
Лікар, до якого звернувся король, низько вклонився й відказав:
— Я тієї ж думки, що й ваша величність.
Король дуже зрадів, що його здогад підтвердила така компетентна особа, і сказав уже трохи веселіше:
— Ну, слухайте! Ми зробимо ще одну спробу.
Він задав Томові питання по-французькому. Том з хвилину мовчав, зніяковілий під пильним поглядом усіх присутніх, потім промовив соромливо:
— Даруйте, ваша величність, я не знаю цієї мови.
Король безсило впав на подушки. Придворні кинулись йому на допомогу, але він відсторонив їх і сказав:
— Нічого, мені просто стало трохи млосно. Підніміть мене. Отак, досить. Йди сюди, сину мій. Поклади на груди батькові свою бідну зажурену голівку й заспокойся. Ти скоро видужаєш. Ця лиха омана швидко минеться. Не бійся, ти знов будеш здоровий.
Потім він повернувся до присутніх. Лагідність зникла з його очей, і в них блиснули вогники.
— Слухайте ви всі! Мій син збожеволів, але це минеться. Це трапилось тому, що він перевтомив себе наукою і занадто мало гуляв. Геть книжки та вчителів! Розважайте його іграми на свіжому повітрі та здоровими забавами, щоб він якнайшвидше видужав.— Король випростався і палко говорив далі: — Так, він божевільний, але він мій син, наступник англійського престолу. Чи сповна розуму, чи ні, він буде королем. Слухайте і об՚явіть усім: кожен, хто хоч слово вимовить про недугу мого сина, піде на шибеницю як ворог ладу і спокою в державі!.. Дайте води… пече вогнем… горе підточує останні мої сили… заберіть кубок… піддержте мене. Так, добре. Він божевільний? Ну, що ж! Хай божеволіє він тисячу разів, а все ж він Уельський, і я, король, стверджую його права. Завтра ж привселюдно за стародавнім звичаєм ми піднесемо його до королівської гідності. Негайно віддайте наказ, лорд Гертфорд.
Один з вельмож став на коліна перед королем і мовив:
— Вашій королівській величності відомо, що спадковий великий маршал Англії у Тауері. Не годиться ж в՚язневі…
— Мовчи! Не ображай мій слух ненависним ім՚ям. Невже цей чоловік довіку житиме? Хіба щось може стати на заваді моїй волі? Хіба в державі не знайдеться маршала, не заплямованого зрадою, який би міг покласти на принца Уельського ознаки його сану? Попередь парламент, щоб до сходу сонця Норфолькові був ухвалений смертний присуд. За непослух вони гірко поплатяться.
Лорд Гертфорд сказав:
— Воля короля — закон.
І, підвівшись, він став на своє місце. Поступово гнів згас на обличчі старого короля, і він промовив:
— Поцілуй мене, мій сину. Отак… Чого це ти боїшся свого батька? Хіба я не люблю тебе?
— Ти ласкавий до мене, недостойного, мій найясніший повелителю,— відповів Том.— Але… але… мене гнітить думка про того, хто мусить умерти…
— Пізнаю тебе, сину мій, пізнаю. Бачу, що серце з тебе лишилось незаймане, дарма, що розум уражений. Ти завжди був великодушний. Але цей герцог заважає нам віддати тобі належну шану. На його місце я призначу іншого, який не заплямує зрадою свого високого звання. Заспокойся, мій принце, не завдавай клопоту своїй бідній голівці.
— Але це ж я прискорюю його смерть. Може б він ще довго жив, якби не я.
— Не думай про нього, мій сину, він цього не вартий. Поцілуй мене ще раз і йди погуляй та розважся. Неміч моя замучила мене. Стомився я і хочу відпочити. Йди з дядьком Гертфордом і знов приходь, коли мені полегшає.
З важким серцем вийшов Том з королівського покою, бо останні слова старого розвіяли його надію на визволення. І знов почув він шепіт тихих голосів: "Принц! Принц іде!"
Коли він проходив між блискучими рядами застиглих у шанобливому поклоні царедворців, його все більше огортала туга. Він знав, що потрапив у неволю і назавжди може лишитися у цій золотій клітці нещасним, самотнім принцом.
І куди б він не глянув, скрізь йому ввижалася відтята голова герцога Норфолькського з очима, повними німого докору.
Які чудові були його недавні мрії! І як жахливо вони збулися!
ТОМ СКОРЯЄТЬСЯ ВЕЛІННЮ КОРОЛЯ
Тома привели до головної зали в апартаментах принца і запросили сісти. Йому страшенно незручно було сидіти при літніх та ще знатних людях. Він попросив їх теж сісти, але вони тільки вклонилися йому на знак подяки. Том почав був умовляти їх, але його "дядько", граф Гертфорд шепнув йому на вухо: