Так у тих анонімних доносах перепадало духопеликів усьому генеалогічному древу Хоми Прищепи — аж до на— дцятого коліна. А ще більше, звісно, діставалося самому Хомі, бо не хтось, а він увінчував свіжим своїм пагінцем розкішну крону цього древа, бо заради нього, а не заради отих надцятих колін старався лицар (чи лицарі — скільки їх там збраталось?) пера й каламаря. Чого-чого, а жовчі для Хоми не шкодувалось, жовчю бризкало кожне слово, і якби хтось додумався ту жовч вичавити з писаних доносів — проллявся б не струмок, а річка, і в тій річці плавали отруєні жовчю яблунівські собаки, гуси, кури, коти, всяке дрібне птаство. Гей-гей, був той лицар пера й каламаря, напевне, десь аж за сім миль із-за пекла, був він страшніший понеділкової жінки, до того ж покусаної скаженою кішкою, був він, либонь, із тих, кому Хома від своєї доброти сердечної не дав померти, щоб він тепер не дав Хомі жити!
Насамперед жовчю малювався портрет старшого куди пошлють із колгоспу "Барвінок". Начебто очі його ловлять гав та витрішки продають, а губи в нього начебто десь уві сні бачені, а наяву прогавлені, а жовна випинаються, наче вербові трухляві пеньки в осінньому лузі. А рот, мовляв, завжди так роззявлений, що навіть не голоблею можна впертись — прямісінько трактором "Бєларусь" заїжджай! А у вухах стільки бруду, наче там щоночі всі яблунівські свині барложаться: сюди хип, туди хип, за сміттячко десять кіп. А хіба мова в Хоми? Верзе казна-що, наче перед цим йому батько змолов невіяне, а мати спекла несіяне. А хіба є в Хоми кмітливість у колгоспному ділі, хіба він коло худоби ходить як слід? Та за що візьметься — пшик виходить собачий, він із дуба завжди шпичку виготовить, та він же загостреного шила не вміє загострити, він колгоспну короварню обдирає та стіни своєї хати латає. А чи вміє він берегти соціалістичну власність, символом якої є насамперед вила-згрелі в його руках? Та він ту колгоспну власність здатен як із платка вивинути, та він золоту гору яблунівського багатства віддасть за іноземну іржаву швайку, та він такий доскоцький, що перебиває бики на барани. А яка психологія в Хоми? Психологія теляча: наївся — і в хлів прожогом летить, йому дорога з ферми лежить до обіда, а пообідавши, то й під лавку. А яка мораль у Хоми? йому що до Одарки, що до Мартохи, що до Марушки — аби джиг та джиг, аби з перцем уварилася юшка. А яке моральне обличчя у Хоми? Має йти на ферму, а неодмінно зачепиться в центрі Яблунівки коло чайної, так і дивись, що в тієї буфетниці Насті залізе в пляшку і в тій пляшці задрімає, а прокинувшись — знову надудлиться ще й співати із пляшки почне. А з ким водиться Хома? Яка пташка — така й пісня. Водиться Хома в колгоспі якщо не з чортенятами, то з бісенятами, якщо не з відьмами, то з відьмаками, які хоч і числяться серед колгоспників, та толку з них — мов із бичачого хвоста молока, але ж, звісно, біс бісові ока не вибере!
Не обійдено й Мартоху в анонімних доносах. Ще начебто за старих козацьких часів її предок запродав чортові душу, тому-то в бою не брала його ні шабля турецька, ні пищаль лядська, ні базука татарська. По смерті своїй однаково не вмер, обернувшись на вовкулаку, та й з тих пір душа його живе в сірому вовкулаці. Сина цього безіменного пройдисвіта й характерника звано Оксеном, він хоча й пономарював у церкві, проте з нечистою силою зв’язку не губив і, говорять, коней та волів на господарстві не тримав, зате поле мав зоране й засіяне, хліб вчасно зібраний і змолочений. Бо з чортами знався! А вже чорти не тільки землю орали і врожай збирали, а й узагалі по господарству крутились, мов чорти в пеклі. Вони і яйця несли та курей скубли, і горіхи в коморі гризли та й на зуби клали собі, й корову здоювали і молоко випивали, і мед із вуликів качали й за здорово живеш споживали. А що вже казати про те, що вони в тихому болоті плодились, а то при нагоді підлазили під монастир, а то принюхувались до свічок, які перед ними ставив хтось із богобоязких яблунівців. І хоча від дідька не чекають добра, проте оце братання з нечистою силою прислужилось одному з Оксенових далеких нащадків, який у громадянську війну, що вогненним перекотиполем прокотилась по Україні, вештався по всяких бандах, аж поки знайшов зерно істини саме в боротьбі з цими бандами. А загинув не від снарядного осколка чи кулі, а від лемішки. Так, переїв лемішки, захворів на живіт, і не змогли врятувати чоловіка ні повітова медицина, ні народна, ні нечиста сила, яка ж бо мала опікуватись його душею. А якщо в Мартошиному роду водились такі відчайдухи та зірвиголови, які руки гріли над церковним згарищем, які грядку могли засіяти чортячим сім’ям, аби посходило бісове зілля, то що вже тоді казати про Мартоху!
Навівши неспростовні докази на користь існування випробуваних історією зв’язків із нечистою силою, анонімний автор не пошкодував ні пороху, ні завзяття, щоб усмак полихословити про вади Мартошиної вдачі. Мовляв, позичала колись Хому за породисту телицю, але ж при нагоді могла б позичити й за автомобіль "Запорожець", за мотоцикл із коляскою чи ще за якісь матеріальні блага. Живе Мартоха так, щоб себе не оголить і Хому не обділить, але ж ставиться до Хоми, як до приватної власності, а Хома теж хороший, бо примирився, теж за принципом живе: краще нині горобець, ніж завтра голубець... Та й багато іншого нагорнуто було великою совковою лопатою в тих анонімних доносах на Хому й Мартоху, нагорнуто з сатанинським натхненням та з диявольським умінням.
Звісно, коли Хому так обмовлено, так плітками обплітковано — не бачити йому тієї Америки, як ніколи наперед п’ятами не взутись. Це ж поки яблунівське правління створить комісію, поки комісія відсіє зерно від полови, з’ясовуючи, де біле й де чорне, де правда й де брехня, то посивіти можна.
Порятував діло не хтось, а Мартоха. Нехотя, наче вчорашнього дня шукаючи, прийшла в правління до голови колгоспу Михайла Дима й сказала спроквола — наче слова свої посилала по смерть багачеві:
— Не треба ніяких комісій, бо комісія ходитиме біля доносів, як рак по дріжджі ходив... Усі ті доноси на Хому та на себе понаписувала я сама, й правди в них немає на дрібненьку пучку. А писала анонімки тому, що розгнівалась: не хотів свині в рило засилити дротину, щоб у хліві не підривала. Після Америки обіцяв, от ми й заїлися з ним. А тепер ось засилив свині дротину, свиня вже не підриває в хліві, то я хочу свої анонімки забрати з контори.