Зрештою, в цій сутичці не було переможця, бо, вдарившись востаннє, "трабант" і "ролс-ройс" зостались непорушними посеред бруківки, деформовані, із заглухлими двигунами. Очевидно, в цій трагічній ситуації овдовілій "сімці" доведеться вже самій потурбуватись про іншого залицяльника, про якогось там "доджа" чи "віліса", бо, як відомо, мотор — себто серце машини — ніколи не буває вільне, бо воно хворобливо переживає навіть тимчасовий вакуум... А машини-гаволови, втішившись кривавим видовиськом двох потужних машинних самців, знову покотились у різних напрямках по місту-мурашнику, шукаючи пригод, прагнучи крові і видовиськ.
І ось тоді на центральному майдані цього міста-мураш— ника, цього мегаполіса-вавілона — з ревучого буйволячого стада "порше", "тріумфів", "альфа-ромеро", "мустангів" — об явилась, нарешті, самотня людська постать. Сахаючись автомобілів, постать посувалась по тротуару, вздовж якого стриміли неживі дюралеві дерева, в неживому їхньому дюралевому гіллі співали механічними голосами неживі дюралеві птахи. На якусь мить постать людська спинилась коло фонтана, в якому били не струмені прозорої води, а назавжди застигло, імітуючи політ водограю, прозоре литво пластмас. Від фонтана постать приречено подибцяла до велетенського пам’ятника, який, либонь, мав символізувати розвиток автомобільної цивілізації. В основу пам’ятника закладено зовсім старовинні марки автомашин випуску кінця минулого століття. На них поставлено машини випуску початку двадцятого століття, далі ще новіші, ще досконаліші. У верхів’ї пам’ятника вгадувались ті самі "пон— тіаки", "пежо", "тріумфи", "мустанги", які зараз котились по дорогах і вулицях міста. А вгорі, сяючи хромованою сталлю, пластиками та іншими прогресивними матеріалами, вражаючи раціональною витонченістю ліній і геніальною продуманістю форм, у всьому своєму блиску красувався не так, може, автомобіль нинішнього дня, як майбутнього. Вінець творчого генія, вершина інженерної мислі, апогей новітньої технології, цей автомобіль гідно увінчував машинну цивілізацію, достойно символізував її розвиток, щоб, може, завтра чи позавтра поступитися своїм місцем іншій марці іншої серії. Авжеж, поступитися місцем, бо ж не має завмерти творчий геній, перестати рости інженерна думка, занепасти апогей технології!
Чи варто говорити про те, що автомобілі всіх часів і всіх випусків — од найдревніших до наймодерніших — самі по собі спорудили цей пам'ятник, сподіваючись на вдячну пам’ять своїх нащадків, структура яких зараз іще тільки виношувалась, тільки закладалась у тиші лабораторій, конструкторських бюро — потай від конкурентів та їхніх економічних шпигунів!
Самотня людська постать, звісно, була не безмовна.
— Ні пришить, ні прилатати,— зашелестіли слова з вуст, як дюралеве листя на дюралевому гіллі дюралевого дерева.— Ні літо ні зима, ні сіла ні пала, припасовано лутку до дверей! Хоч кидай печене та бери варене, хоч шин-біли, бо завтра великдень, хоч вози сіно, коли ще до косовиці далеко. Зате славно, зате ж і вміють скубти, не зловивши, зате ж і п’ють на вовчу шкуру!
Лишенько, ота самотня людська постать у мурашнику— мегаполісі виявилась раптом не ким-небудь, а яблунівським колгоспником Хомою Прищепою, старшим куди пошлють із "Барвінку"! Єдина жива душа серед розгулу машинної цивілізації, серед виття клаксонів і чаду, серед ревиська моторів і кулеметної стрілянини вихлопних труб. Та ще ж і в своєму незмінному святковому одязі, бо ж збирався до Америки не з меншим усвідомленням свого візиту, ніж колись до яблунівської спекулянтки і пройдисвітки Одарки Дармограїхи. І вже добряче приношена зелена солдатська сорочка на ньому, й піджак жовтого вельвету, й черевики свинячої шкіри. А під сорочку, мабуть, піддягнув теплу байку й теплі байкові сподні. А на грудях — гвардійський значок, медаль "За перемогу над Німеччиною" і ще якийсь значок із довгоногим фізкультурником. А в кишенях, напевне, повнісінько документів, так необхідних чоловікові в будь-якій державі, а серед них — то й зовсім старі, такі як квитанції за електрику...
Подивившись на фонтан та на пам’ятник, Хома, горблячись приречено, почимчикував собі далі, весь час сахаючись автомобілів та приглядаючись до вечірньої реклами, яка саме вступала в свої необмежені права. Неон палахкотів на щитах, на стінах будинків, на шпилях хмарочосів, славлячи автомобіль у будь-якій його іпостасі: хай то легкова його іпостась чи хай то вантажна його іпостась. Цю рекламу можна б назвати осанною "кадилаку" чи "мус— стангу", псаном "порше" чи "пежо", гімном "б’юїку" чи "шевроле". Це рекламні хорали "альфа-ромеро" й "тріумфам", це літургія неону "олдсмобілям" і "фордам". Не менше славились і всякі автомобільні вузли, наприклад, карданна передача: на даху тридцятиповерхового готелю пульсували фіолетовим світлом карданна хрестовина, вилки, ведучий вал, коробка передач, фланець ведучої вилки, шипи, підшипники, пружинні стопорні кільця, сталеві голки т-а голчасті підшипники. Якась фірма рекламувала заднє колесо й ступицю зі шпоночним кріпленням, тут палахкотіли неоном такі деталі, як гайки, шплінти, гальмовий барабан, роликові підшипники, кожух приводних валів, ковпачна маслянка, сальники, ще якісь деталі й дрібненькі детальки.
— Яке ж воно все славне,— бубонів під ніс яблунівський колгоспник Хома Прищепа, зачудовано приглядаючись до реклами.— Гарне, мовби перебралося з покуті на лаву, позалазило, наче дід, на пень, а чорт діда розпер. Хрестійбо, славно: мовби повмирало, а ще дивиться й дивиться!
7 ак бубонів Хома, геть самотній у мурашнику-мегаполісі, та ніхто чоловіка не міг ні почути, ні зрозуміти. Бо довкола царство автомобілів, цивілізація автомобілів, ідеологія автомобілів—чужа й пречужа старшому куди пошлють із колгоспу "Барвінок". А тому йому нічого не зоставалось, як, самотньому й забутому, продовжити свою путь по далекій Америці, серед "мустангів" і "тріумфів", серед реклами, що славила октановий бензин, диференціал і кондиціонер, серед машинного п’яного розгулу і машинних оргій, серед автомобільного гангстеризму,— бо така вже Хомі доля судилась!..