І враз я відчув, що зашморг на моїй шиї ослабнув, вільніше дихнулось, а шовковий аркан довжелезною змією згорнувся коло моїх ніг... Зграя степових посіпак щодуху тікала, не зважившись вступити в люту січу зі своїми ворогами, й татарські коні, стелячись животами по високій траві, аж вгинались під тілами вершників, котрими тепер правив страх та бажання врятувати свою шкуру. Зраділий від несподіваного порятунку, я дивився їм услід, а що очі сухі плакати не могли, то боляче пашіли, наче сіллю посилані.
Мої рятівники сиділи на червоних конях, мов улиті. Голені та круглі, мов кавуни, голови, довгі оселедці в’ються за вуха. У вишитих сорочках та в чумарочках, підперезані зеленими, вишневими та червоними шовковими поясами, інкрустовані сріблом піхви стримлять уздовж ніг, а блискучі шаблі грають у руках, наче з самого сонця куті. Збруя кінська цяцькована коштовними прикрасами — видно, не теперішня легка промисловість трудилась, виготовляючи ширпотреб для трудящих, а заморські майстри за срібло— злото.
— Визволили тебе від бусурманів, небораче,— озвався молодий красень, чия ліва щока була навскоси у якійсь битві порубцьована ударом ворожої шаблі.—Тепер ти вільний, як вільний степ наш український.
— Як сизий сокіл у піднебессі,— докинув його русявий побратим, що мав чорні в’юнкі вуса на довгобразому обличчі, оповитому вічною зажурою.
— Вільний як мисль,— додав їхній вірний товариш, побитий віспою і з такими пухкими губами-вареницями, що вони добру половину побитого віспою обличчя ховали від чужого ока.
— Хто ж ви такі, люди добрі, що порятували від бусурманів нечестивих?—поспитав я, мимоволі переходячи на їхній велеречивий та патетичний стиль.— Кому шану маю скласти за порятунок?
— Ми вільні козаки в цьому степу вільному,— привітно відказав молодий красень, і голос його бринів малиновим дзвоном.— Бережемо край рідний від невірних, визволяємо з ярма турецького, з каторги бусурманської братів своїх із Великого Лугу та всяку сірому, таку, як ти.
— Спасибі ж вам, браття,— мовив я розчулено, схиляючись у поклоні.
— Богові дякуй, небораче,— порадив русявий побратим, і вічна зажура на його обличчі поглибшала.-— Чи ти, може, не християнин?
— Я... атеїст,— дерев’яним язиком пролепетав я.
— Хто? Атеїст?.. А це з боговірних чи з невірних? — Грім загримів у голосі побитого віспою вершника.— Ану признавайся, сучий сину, хвостом не крути.
— Тут, бачте, наукова основа... Закони такі.. Все по закону...
— Коли все по закону, то гаразд,— змилостивився побитий віспою.— Дивися ж, більше не потрапляй у вовчі лапи, бо вхопить тебе так, як ухопило кота впоперек живота.
Й троє богатирів зареготали так гучно, що луна покотилася гаєм, ляснула раз і вдруге над дзеркалом ставка. Побитий віспою козак вихопив із-за широкого пояса дебелого кремінного пістоля, прицілився в небо, натиснув на гачок — і гримнув постріл, і запахло порохом. Я гадав, що вистрелив із пістоля заради козацького молодецтва, та через якусь хвилину, розітнувши з холодним посвистом повітря, біля нас упав на траву мертвий шуліка. Хижий птах лежав, розпростерши неживі крила, і його гачкуватий дзьоб застряв у землі.
— Отак, сіромо, буде з усіма нашими ворогами,— мовив стрілець. До речі, коли він говорив, то губи-варениці, ворушачись, затуляли не добру половину обличчя, як при мовчанні, а геть усе його чортячої роботи решето.— Прощавай, світ широкий —іще здибаємось.
Кортіло сказати, щоб не квапились, адже хочеться погомоніти про їхні морські походи на байдаках до берегів Туреччини, про долання ненажерливих дніпровських порогів, про звитяжні пригоди в рідних степах. Та ще кортіло помилуватись їхніми козацькими стрілами, кремінною рушницею "яничаркою", яку порубцьований ворожою шаблею молодий красень, либонь, відняв у турка й приспособив собі за плечима; а також праглось бодай пальцем торкнутись до кинджалів, якими рясно, наче папушами тютюну, обнизано їхні пояси. Та чи смів я затримувати хоробрих звитяжців? Тільки й поспитав у них із гіркою печаллю:
— А тепер, браття, куди вам долею судилось?
І вони, зацвівши маковими пелюстками облич, відказали:
— На славне Запорожжя!
— До Великого Лугу!
— На Хортицю!
— Чи не візьмете мене до гурту? — запитав я тихо, переборовши несміливість.
Та козаки не почули б, навіть якби я мовив із більшою відвагою, бо чвалом рушили з місця, і голос мій, мовби чаєчка, загинув під копитами їхніх коней. Вершники, припадаючи до розмаяних грив, полинули по строкатому килиму трав, ось поміж розквітлих диких груш майнули востаннє — і зникли. А я все дивився їм услід, наче хотів побачити їхню дорогу не тільки за деревами, а й далі, за обрієм, а й ще далі — за часом і простором, здається, і мимоволі снувалось: авжеж, степ та воля — козацька доля, авжеж, хліб та вода — то козацька їда, авжеж, на козаку нема знаку, нехай дівка одбуває, як сама те знає... Проси не проси їх, та однаково не взяли б із собою, бо хіба б я заради звання козацького та й стерпів би життя собацьке, бо хіба я зумів би жити не тим, що є, а тим, що буде, бо чи годен я із лиха стару обняти, коли молодої ніде відшукати?
Зоставляючи в блакитному небі емульсійний білий слід, знову пролетів реактивний літак. І коли він зник за обрієм, у вуха вдарив пронизливий турбінний рев... Що зі мною коїться? В якому я столітті і в якій епосі? Химерний сон із татарами й козаками закарбувався в моїй пам’яті чи явина?.. Від таких запитань мимоволі відчує себе нікчемним у затишку й опустить вуха, як лопух на дощ, і той доскоцький мудрагель, що має лоб на сім п’ядей, а що вже казати про мене, що буваю подеколи розумом такий міцний, як із клоччя батіг?!
Авжеж, це — сон, навіяний поїздкою, волею зелених полів, розквітлими садами.
Так вирішивши, я круто повернувся і рушив до машини. Як умить перечепився і впав, бо шовковий турецький аркан в’юнкою гадиною переплів мої ноги. З досади згадавши біса й чорта, бісенят і чортенят, я гидливо зняв чужинецькі пута, що навіть пахли не по-нашому, і вже намірився викинути, як в останню хвилю передумав. Аркан покладу в багажник, знадобиться. Е-е, тепер таких по коопераціях і вдень із вогнем не знайдеш, тоненький та міцний, тепер би на ньому знак якості поставили. Що то на вільну людину готувався, а не на якусь там телицю норовисту чи корову тілисту!