— Вам усе смішки та жарти, а нам нема часу жартувати, бо в сахарні діло жде, треба записувать: нам нема ні празника, ні неділі.
Іван схопився, засміявсь і промовив: "Так напрацювались, записуючи, що од праці аж штани на колінах попродирались!"
В Зануди й справді на колінах було знать таки добрі латки.
— Ви вже, Іване, жартуйте там собі з дівчатами, але не зо всіма: жартуйте, але й міру знайте! — гордо обізвався Клим.
— А хіба що? Може, твою зачепив?-спитав Іван.
— Хто зна! Може, котрась і моєю буде, — сказав Клим.
— І вже! Якби тебе, Климе, завертіти в намітку, то з тебе вийшла б багато краща баба, ніж Хівря Качури-ха. Господи, яка була б гарна баба! Хоч під вінець. А на жениха… нема вже хисту.
Клим обидивсь і погнався за Іваном. Іван не побіг, а покотився, як колесо, хапаючись за землю руками й ногами, і сховався між парубками.
— Глек Макітрович! вберись у плахту та запаску, то, може, покращаєш! — крикнув Іван з-за купи парубків.
Клим показав Іванові кулака й крикнув: "Постривай же ти, одставної мазниці квач! скручу-таки я колись тобі в’язи!"
Пан Зануда тим часом побіг до сахарні. Там важили барила з сахаром і накладали на хури. Він позаписував у канцелярії, скільки пудів сахару було виряджено в дорогу, і його взяла нетерплячка зараз побігти до старої Качурихи та розвідать, що то скаже стара.
Стара Маруся Качуриха сиділа на призьбі на причілку в холодку. Подрімавши трохи, вона сіла на призьбі й задумалась, підперши щоку долонею. Качуришина хата була малесенька, стара, ще й набік перехнябилась. На подвір’ї стриміли тільки два маленькі хлівці. В баби було на хазяйстві четверо овець, три курки та півень. Кругом хати ріс зелений та густий, як руно, шпориш. Маруся дивилась на город, що розстелявся довгою смужкою в берег до річки. Одна половина городу зеленіла городиною, друга половина була засіяна житом. Над річкою зеленів рядок верб.
Зануда прийшов до дверей, двері були засунуті засувом. Він пішов за хату і вглядів на призьбі Марусю.
— Добривечір, Марусю! З неділею будьте здорові! — промовив Зануда, знявши старого засмальцьованого картуза.
— Доброго здоров’я! Спасибі, будьте й ви здорові! — тихо обізвалась Маруся і встала з призьби. Вона поглядала на Зануду своїми темно-карими очима й, очевидяч-к", здивувалась, що до неї зайшов пан Зануда. Маруся була невеличка на зріст, сухорлява та тоненька. Лице в неї зморщилось, неначе сухий опеньок, руки були чорні, неначе припали землею, та тоненькі, як палички. Довга тонка шия була ніби складена з самих сухих жил. Лице припало ніби землею. Тільки блискучі жваві очі світились розумом. Маруся виснажилась, висохла, як скіпка, одначе була проворна, жвава, навіть весела й трохи насмішкувата. Ходила вона швидко, поралась проворно, невважаючи на свою старість. Один бог знає, де в тих сухих жилах, у виснаженому тілі бралось живоття й ворушливість.
— Ой, як же я втомився, ледве одсапую! Аж піт виступив на лобі; нема тобі ні празника, ні неділі за тією службою, — сказав пан Зануда, сівши на призьбі та обтираючи піт з лоба замазаною долонею.
— Чого ж це ви втомились? Чи здалека йшли, чи що? Дорога втомила? Ще ж ви, хвалити бога, не старі.
— Та оце виряджав хури та в канцелярії записував барила з сахаром. Аж тисячу пудів записав!
— Невже тисячу пудів? Ой, лишечко! — аж крикнула Маруся, бо їй чогось здалося, що Зануда переніс своїми руками тисячу пудів сахару на хури.
— Чого ж це ви самі носили сахар? Чи людей не було в сахарні, чи що? — сказала Маруся.
— Та де там носив! Ще б пак сам таки носив. Хіба ж це мені личить? Записував у книги, — сказав Зануда.
— Записували, — розтягла голос Маруся.
— А я оце до вас в гості і по ділу, — сказав Зануда.
— Коли в гості, то прошу до хати, — сказала Маруся і при тому легенько вклонилась Зануді.
Зануда встав і пішов за Марусею в хату.
Марусина хата була малесенька, що й повернутись було трудно. Зануда, високий на зріст, трохи не черкався об сволок головою.
Маруся попросила Зануду сісти за стіл на покуті. В кутку на покуті, од малесеньких віконець з непрозорими шибками, було сливе поночі.
— Оце я до вас по ділу. У вас дочка, ще й гарненька, а я маю жениха на приміті.
— А кого ж це ви, пане Занудо, маєте на прикметі?
— Та Клим же Хаврусь… Бачив він оце недавно вашу Лукину, та вона йому в очі впала… Гарна дівчина! Нема що й казати. — Клим Хаврусь? Це удівець, той, що за ставком живе, аж на край села? — спиталась баба в Зануди.
— Та він же… Хаврусь хоч і удівець, але має десять десятин свого поля, має три пари волів, дві корови, двадцятеро овечат. Про свині, вибачайте, Марусю, я вже не говорю… Має він і не одну-таки сотню карбованців. Та що й казать: Клим — багатир на всю губу.
— В його од першої жінки зосталось троє, чи четверо дітей, чи, здається, п’ятеро… щось мені невтямки, — тихо обізвалась Маруся.
— Тільки четверо… Але це нічого. Швидко підростуть, то й порозлазяться, як руді миші. Клим чоловік неабиякий. За його кожна дівка піде з вибриком та вискоком, — розпадався Зануда.
— Та про це нічого казать. Що багатий, то правда, — обізвалась Маруся.
— Авжеж! Вашій Лукині буде за ним, як вареникові в сметані. Буде носить шовкові хустки та юбки, взуваться в жовті або червоні сап’янці. Чи ви не будете сперечатись? — спитав Зануда.
— А чого мені сперечаться? Ось бачите, яке наше убожество. Аби тільки Лукина схотіла, а я з дорогою душею.
— А до Лукини ще ніхто з парубків не чепляється? — спитав пан Зануда.
— Ні, та вона ще й молода. Тільки од різдва вісімнадцятий рік пішов.
— От і добре, стара. Але це між нами річ, а Лукину сам Клим спитає. Він вміє балакать і з дівчатами; враг його не взяв. А ви, стара, таки й своїх слів докладіть, як часом Лукина носа вгору задере. Ви ж таки мати для своєї дочки.
— За Клима я б ладна й сьогодня її оддать. Вона, бачте, мене часом і слухає. А коли заковерзує, то я й присилую, — веселенько промовила Маруся.— Правда, часом буває, що до неї ніби приступає, але й я їй де в чому то й не дуже потураю.
— От і добре! Прощайте, стара! Попросив би мого" рича, та знаю, що в вас і кішки нема чим годувать, — сказав Зануда й вийшов з хати.