Блейк. То йдіть геть!
Марроу. До біса!
Блейк. Нам набридло слухати ваші проповіді! їдьте в Бухарест.
Хауорд. Ні, не в Бухарест! Я в Вашінгтон поїду! Я розкрию цей безвідповідальний обман американського народу й уряду Америки.
Марроу. Ви брешете! Ніхто уряду тут не обманює! Ніхто, крім вас самого! Вас купили! (До журналістів). Він давно вже в них у полоні. Він комуніст!
Входить Скотт. Рух у залі.
Скотт Ах-ах-ах, який гамір...
Марроу. Хауорд образив дипломатичний корпус, сер, і прес-конференцію.
Скотт (цілком спокійно). Ну що ж. За це він відповість. Але звинувачувати начальника бюро інформації, що він в Росії став комуністом, я б не хотів дозволити нікому. Хіба може американський народ повірити, що це можливе взагалі і тим більше тут? Кому це потрібно? (В бік Хауорда). Містер Хауорд, ви можете запевнити прес-конференцію, що ви не комуніст?
Хауорд. Так.
Скотт. Бачите. Ніякий він не комуніст. Він одне з двох: або ледар і цілковитий невіглас, або куплений провокатор.
Хауорд. Але... Я дозволю собі висловити сумнів, сер, оскільки я це чую вперше, тим більше, справді, од провокатора й шпигуна.
Шум. Крики протесту.
Скотт (стримуючи лють, підкреслено тихо). Од розвідника. Всі ми тут розвідники. Я перший серед вас.
Хауорд. Я повторюю: я чув образу з уст провокатора!
Скотт поблід. В нього геть упало серце, задзвеніло в вухах й почала паморочитись голова. Серед мертвої напруженої тиші повільно підійшов він до Хауорда й посміхнувся, як вовк. Потім він проковтнув слину.
— Так. Я спровокував ваш гнів,— сказав він тихо, намагаючись відновити самовладання.— І вкупі з гнівом, оскільки це мені потрібно, ваше невігластво. Певне, ви не провокатор. Ви ледар і невіглас, Хауорд. (Підходить до журналістів). Коли б Хауорд, якого ми послали добути нам страшну правду про примусову працю на посадках так званих лісових зон, про які треба розповісти американському народові... Всі привезли приголомшуючі фак-
ти!.. Вам тут цитували Анну Бедфорд, а цей, будьте люб'язні, привіз вірші якогось підлітка. (Читає з доповіді). Е-е... е...
Була атака,
Мій ворог біг чимдуж переді мною! Я був щасливим. Хоч і мало жив. Відлитий в бронзу я... Вартую людськість...
Ха-ха-ха... (До Хауорда). Ви смішні. (До журналістів). Я можу цілком запевнити прес-конференцію, що містер Хауорд смішний.
Сміх. Всі журналісти вважали за потрібне засміятися.
— Ви чуєте, які ви смішні, Хауорд? Сміх повторюється.
Анна Бедфорд хутко входить у свою кімнату. Вона падає на стілець коло письмового столика, на якому стоять фотографії мами, Мері, братів і радіоприймач. Обхопивши голову руками, вона поникла над столом.
Але ось почувся голос Сполучених Штатів Америки. Це Мері з своєю черговою порцією радіобрехні.
— Не хочу я тебе слухати, Мері,— сказала Анна Бедфорд, немов подруга була не по той бік океану, а поруч, у кріслі. Вона вимкнула радіо й, склавши на ньому руки, притулилася до них щокою.— Сьогодні я така ж нікчемна, Мері, як і ти,— сказала вона, залітаючи в уявлювану далечінь...— Така ж мізерна й нікчемна, як і ти. Навіть гірше. Ти розносиш по земній кулі чужу брехню. А я сьогодні сама була співавтором брехні, як продажна тварюка, невільна, правда... Чи про це ж ми з тобою мріяли, Мері?..
В цю хвилину їй здалося, що її слова линуть на особливій, тільки їй і Мері відомій, хвилі через океан, і Мері чує її і співчуває їй. Та ось вона знову вмикає радіо:
— Слухайте наш голос на хвилях двадцять шість цілих сорок вісім сотих метра...
Анна Бедфорд вимикає радіо.
— Що слухати? Кому потрібен безглуздий твій голос? Бляклі думки... Світ інший, Мері, зовсім інший... Як тяжко мені. Яка ганьба! — Анна задумалась.
Стук у двері.
— Ввійдіть!
Увійшов Арманд Хауорд:
— Вилітаю завтра о восьмій.
Анна Бедфорд. Так? Сідайте. Пробачте, що ви мені сказали?
Хауорд. Лечу. О восьмій ранку.
Анна Бедфорд. Так?.. Заздрю...
Хауорд. Мені було тяжко переступити ваш поріг. Але в мене, здається, були до вас почуття. Прощайте.
Анна Бедфорд. Ви...
Хауорд. Піймали вас гангстери. Гаразд. Продавайтеся. Все тут продане. Але навіщо торгувати душею? "Юність моя, що коять з тобою!" — навіщо ви продали це розбещувачам світу? Убити вас мало!
Анна Бедфорд. Дякую.
Хауорд. Коли ви промовляли ці слова, ви були прекрасні останній раз у житті. Мені здавалося, вас чули в той час юнаки й дівчата світу.
Анна Бедфорд. На лихо, крім вас, мене чув один тільки Марроу.
Хауорд. Анно!
Анна Бедфорд. Залиште мене.
Одчиняються двері — Сесілія Вонг в сльозах кидається до Анни. Спершу Анні здалося, що її чуйна подруга прийшла до неї розділити з нею одчай і сором з приводу всього, що сталося на прес-конференції, і вона, з свого боку, почала втішати Сесілію.
— Дякую, люба моя. Не треба. Заспокойся.
— Анно! Люба! Як мені тебе шкода!
— Хочу в Америку. Хоч на один день. Може, це все помилка й обман... Можливо...
— Але ти триматимеш себе в руках? У тебе є мужність? Так, Анно? Дай мені слово! Ну, бідолашна ти моя...
— Що з тобою, Сесіліє? Ну, що сталося, кажи?!
— Мама твоя померла...
Сесілія дала Анні текст одержаної телеграми, плачучи, неначе вона була в якійсь мірі винна в цьому нещасті.
Анну Бедфорд відпустили в Америку на два тижні. Перед тим як полетіти, вона подзвонила Ярославові. Вона сказала йому про смерть матері, про те, що летить, але в кожному її слові чулося: Ярославе, я думаю про вас і думатиму завжди.
Ось вона знову летить над Атлантикою, тільки вже інші хмари, і звучання ефіру інше.
Нью-Йорк перед нами — місто жовтого диявола.
На особливу нараду, на яку був викликаний військовий міністр, прибули Річард Рокфорр, Джон Форстер Пурріс, Дюпак, Діллінг, Джон Рамл, старий Томас Ла-уелл — мозок Уолл-стріту, представники генерального штабу, колишній посол в СРСР Берріман і кілька особливо довірених осіб з держдепартаменту. Нарада відбувалася в одному з військових інститутів, де міністр пропонував на розгляд один з найбільших, на його думку, винаходів, котрий вкупі з атомною бомбою повинен був забезпечити США цілковите панування в світі. Багатьох з тих, що зібралися, Форрестол уже не задовольняв. Він занадто захоплювався авіацією, внаслідок чого його заступники, що представляли ряд монополій, які не мали безпосереднього відношення до авіації, не одержували вже астрономічних військових кредитів. Три військові міністерства, об'єднані за Рузвельта, так, власне, й не злилися воєдино, не поділивши здобичі. Суперечності й багатолітня гризня концернів, що зводили один з одним старі рахунки, жадоба до наживи й несподіваний поворот справ у Європі, який закінчився провалом Гітлера, тривожні діла в Азії й зростання авторитету Радянського Союзу та страх перед комунізмом,— все це остаточно підірвало здоров'я військового міністра Форресто-ла, і за ним почали дещо помічати. Він запізнився на нараду.