— Це жахливо.
— Це жахливо в аспекті емоціональному і нежахливо в історичному. А нас посилають у Росію робити історію.
— Але вони теж роблять свою історію,— сказала Анна Бедфорд.
— Хоч вони, звичайно, як комуністи, жахливі люди, я розумію, але як вони воюють!
— Вони збираються робити історію Європи й Азії.
— Ви думаєте?
— Мінімум!
— О! Нам про це читали в Вашінгтоні, звичайно! — сказав Френсіс Дарлінгтон.— Мені здається, тепер це головне питання.
— І це дуже погано,— вів далі помічник аташе.— Не забувайте, що внаслідок війни... Ну, це я вам колись іншим разом розповім. Це все дуже непросто.
— Це жах! — сказав "діловий" чоловік.
У квітучому саду на околиці Берліна.
— Останній поранений, сестро!
— Ура-а! — кричать усі перев'язані, лікарі, санітари.
Поранений мінними осколками в бік і груди, роздягнутий по пояс, піднявши руки на голову, лейтенант поволі повертається перед сестрою, намотуючись таким чином на широкий бинт.
Сходить сонце, і він видається позолоченим. Він прекрасний. У нього досконалий торс і незабутній вираз обличчя. Проливши кров, він не схилився, не занепав. Він ніби виріс у стражданні, в боротьбі, в перемозі. Сестра плаче, дивлячись на нього, як на щось найбільш незабутнє в світі. Це сльози захвату. Не стихає ура. Гримлять переможні марші. Мчать машини, гармати й люди, що творили велике історичне діло.
— Останній залп по ворогах людства, за Батьківщину! За людство!
— Ура! Вогонь!
— Ура-а!!! — блиснули гармати, прогримів останній залп, і стало раптом тихо на землі.
З темних люків з'являються танкісти, молоді автоматники озираються на всі чотири сторони. Літні герої двох великих вітчизняних війн витирають піт на посивілих головах і оглядаються на рідний схід, у руську сторону, звідки прийшли вони з неймовірними труднощами. Деякі сидять, заплющивши очі, деякі напівлежать у машинах, спітнілі, закурені й величні після трудів, деякі сплять, і нікому іншому, як не їм, підходить пісня:
Соловьи, соловьи,
Не тревожьте солдат.
Пусть солдаты немного поспят.
В літаку.
— Мир?! — радіє Анна Бедфорд.
— Так! Мир! — сяє помічник пілота-радиста.— Цілковита капітуляція фашистів! Гітлер згорів! Ура!
— Ура-а! — підхоплює добра половина присутніх у літаку.
— Мир! Хто зайняв Берлін?
— Ну, совєти, звичайно. Мир!
— Як? Уже мир? Чому мир?.. Слухайте, не вірю! Ви можете це перевірити?.. Ах! — метушиться Арчібальд Брукс, кидаючись до вікна, бажаючи переконатися на власні очі.— Ох, ти боже мій!..
Співрозмовник Анни Бедфорд мовчить. Але він теж схвильований.
Гримить музика в літаку і пісні народів. Урочисте й радісне звучання всього світу стрясає ефір.
На дорогах війни. Німеччина.
Ідуть тисячі визволених з німецько-фашистських концтаборів військовополонених американців, англійців, французів, чехів, болгар, поляків. Ідуть військові й цивільні, чоловіки, жінки, підлітки. Проїжджають машини. Ідуть з прапорами, з почуттям вдячності Радянській Армії, що ^принесла народам Європи визволення од фашистського поневолення. Обійми, пісні всіма мовами, музика, сльози радості і всенародного захвату. Незабутні зустрічі батьків з дітьми, братів з сестрами.
Дружба народів. Яка велика річ — дружба народів! Ціною яких жертв і трудів дісталося радянському народові це свято!
Вранці 9 травня літак приземлився на Внуковському аеродромі. Коли машини в'їхали в Москву, всі вулиці були заповнені радісними людьми. Анна побачила Кремль, Василія Блаженного, Красну площу, Великий Мавзолей, і червоні зорі на баштах, і вселюдський потік радості.
Помічаючи на машині американський прапор, люди стовплюються навколо неї. Привіти американському народові і його представникам і представниці, маленькій-співробітниці посольства, нікому не відомій пенсільванській дівчині Анні Бедфорд, привіти з усіх боків. Незабаром машина змушена була спинитися, і американці пішли пішки. їм потискували руки. Молоді хлопці й дівчата дарували Анні Бедфорд квіти й підносили келихи з вином, багато хто обіймав і цілував її.
Вона чула імена Рузвельта, Лінкольна, Драйзера, Марка Твена, Уїтмена. Якісь чарівні офіцери з багатьма орденами взяли її під руки. Один навіть поцілував її, —і вона його поцілувала. Він назвав своє прізвище — Волошин, Ярослав Волошин. Якась сім'я, запрошуючи в гості двох офіцерів, тут же запросила і її, і не просто прийти, а неодмінно. Коли? Сьогодні ввечері!
— Ось вам адреса. Обов'язково! — радів кремезний літній чоловік.— Ось американка, дивіться! І як добре розмовляє по-російському, га!.. Як вас звуть? Анна? Ну, от бачите! Аннушка. Ждемо вас, Аннушко, ждемо! Зразу ж як пройдете Сивців Вражек, другий ліворуч... До побачення! Гуд бай!..
— Чудова дівчина!
— Дуже мила!
Тріпочуть прапори усіх держав. Американський прапор! Перед. будинком американського посольства співають дівчата, акомпануючи на гітарах. Квіти, усмішки, співи.
Все раює! Яке напрочуд гарне місто Москва! Які святкові хмари на небі! Які храми, башти, обличчя людей!
На балконі співробітники посольства. Прапори, шум привітань, клацання фотоапаратів, усмішки.
Навіть посол Берріман, нащо вже невесела людина, а й він усміхається. Правда, від його усмішки до раювання радянського народу дистанція величезного розміру, але все ж таки й це сходить за усмішку: вискал зубів і відповідні складки на довгому сухорлявому обличчі, і "Вікторія" з двох розчепірених пальців, як у Черчілля. Але в темних посольських очах, під тінню навислих брів тліє понуре побоювання й страх, ніби він давно вже стереже якусь проклятущу таємницю або роковане віщування. Все вийшло не так, як гадалося, все!
Військовий аташе, і прес-аташе, і два генерали ходять по кабінету з кутка в куток.
Радник посольства Кеннон, що фактично тримає в руках усі пружини антирадянської дипломатії, дивиться в вікно з неприхованим почуттям ненависті.
Входить англійський посол Френк Робінсон, рухливий, скидається на птаха, чоловік, і ще кілька послів.
— Вельми великий день в історії людства! — каже Берріман, вітаючись з англійським послом. Під цими словами Робінсон виразно чує підтекст: "Дідько б вас ухопив". Відповідає стримано:
— Так. Сталася величезна помилка.