Щоб мати якусь розраду, я йшов до друзів. Розповідав їм історію маківок. Та вона, здається, не дуже їх цікавила. Я обурювався. Вони дивувалися з моєї поведінки, і навіть ображалися і цікаво поглядали на мене.
— Недобре тільки те й робити, що лаятися через оті маківки, — казали вони. — Це вам не личить.
Від цих друзів я тікав до інших. Хотів виправдатися. Справа ставала життєво важливою: я мусив довести, що маю рацію. Я відчував, що треба все пояснити, хоч добре знав, що той, хто це робить, — пропаща людина. Я переповідав історію маківок знов і знов. Пригадував найменші дрібниці, доповнював її новими деталями. Я договорювався аж до хрипоти, а тоді бачив, що всім це набридло. Вони, для годиться, говорили заспокійливі дурниці, що зовсім не стосувалися цієї справи. Мене брав гнів, і я тікав від них усіх.
І ось лежу я в бунгало, чекаючи на випадкових гостей. Починаючи з ними розмову, я непомітно переходжу до своєї улюбленої теми і слідкую за їхніми обличчями, чи не з'являться там перші ознаки несхвалення: тоді я виливаю їм на голови всю свою лють. Годинами сперечаюсь я з кожним, хто не погоджується зі мною. Я став схожий на того мопассанівського старого[9], який підняв із землі обривок шворки: безупинно пояснюю, а ніхто не розуміє. Я став брутальніше поводитися з розбіжницькими городянами. І вже не маю ніякого задоволення, відбираючи у них квіти, — це стало набридлою, обтяжливою повинністю. Друзі, коли я зустрічаюся з ким у місті, дивляться на мене скоса і щось мимрять собі під ніс. Заходять вони до мене тепер зрідка. Вони бояться. Я зробився вразливий і розчарований, все, що було в моєму житті світлого, здається, зажерло оте золоте поле. Отак доводиться платити за власність.