Остання зустріч мала відбутися з кандидатом наук, який працював у Карналя. Анастасії зовсім не хотілося більше потикатися туди, боялася зустріти в ліфті Олексія Кириловича або й самого академіка, не хотіла бути причіпливою, твердо вирішила не потрапляти більше перед очі Карналеві, бо най-відразливішою була для неї набридливість як своя власна, так і з боку інших. Але кандидата наук Климюка їй наполегливо радили в відділі науки їхньої газети, без нього б анкета вийшла неповною, Анастасія не хотіла наражатися на редакторські нарікання, тому поїхала й до Климюка.
Він належав до тих стрижених йоржиком, тихоголосих, скромних хлопців, які в двадцять п'ять років роблять ВІДКрИТ" тя мало не світового значення, до тридцяти стають докторами, а в тридцять п'ять — академіками, був схожий на юнака, худий, сором'язливий, червонів за кожним словом, і Анастасія мимоволі відчула себе матір'ю перед цим хлопчиком. Читав він небагато: десять-дванадцять книжок на рік. Не сказав, скільки читав давніше, але видно було, що в голові в нього цілі бібліотеки. Література, мистецтво, політика — скрізь він був у себе вдома, про все мав судження глибокі, оригінальні, Анастасія навіть записати нічого не змогла, так вражена була цим недорослим кандидатом. Про науку вона боялася й згадати, бо там Климюк просто задавив би її, в цьому була переконана. Ще здивувало Анастасію, що Климюк, попри свою неймовірну ерудицію, був далекий від категоричності й щоразу допитувався: "А що ви на це скажете? Можливо, я помиляюся? Я міг не розібратися до кінця, так що ви пробачте, будь ласка". Говорив утомлено, відчувалася в ньому передчасна вичерпа-ність, але кожну думку свою намагався сформулювати чітко й щоразу надавав великого значення деталям, подробицям, фактам. Та й справді: як можна говорити годинами, не спираючись на жоден факт, не згадуючи жодного живого враження? Це вміють робити хіба що телевізійні оглядачі, яких розплодилося така сила, що, мабуть, для всіх не вистачає фактів і вони вимушені заповнювати утворювані порожнечі потоками слів.
Знімки вчених вийшли всі вдалі. Найцікавіше, що в окулярах виявилося лише двоє, в светрі тільки один, так само один з бородою, більшість були в солідних костюмах, з білими комірцями й галстуками,, жінки мали модні зачіски і свою нечисленність надолужували вродливістю, гарно прикрашаючи це суто мужське шановне товариство. Що ж до самої статті, яку Анастасія писала цілих два дні, то тут виникли ускладнення, коли не сказати гірше. Відомо, що в редакції матеріали читаються з швидкістю обернено пропорціональною до часу їх писання. Що швидше пишеш, то довше читають у секретаріаті й редактораті. Анастасія писала два дні, редактор читав чотири. Тоді, мабуть, з кимось радився або й не радився, а просто думав, а може, й не думав, а витримував Анастасію "в карантині", давав відчути свою владу й наближення грози. Бо коли немає негайних захватів, то жди грози. Справді, Анастасія була покликана, не зауважена, як завжди в хвилини поганого редакторського настрою, не запрошена сісти, але вона не почувалася винною, тому відразу ж указала редакторові на нечемність і, як винагороду за відвагу, одержала, право табурета.
— Слухайте, Анастасіє,— втомлено поспитав редактор, перебираючи аркушики її статті,— що це ви мені підсунули?
. — Матеріал, який ви просили.
— Матеріал? Ви називаєте це матеріалом?
— Я працювала цілий тиждень. Оббігала весь Київ! Ви уявляєте, які це зайняті люди?
— Гм, чи я уявляю? А чи уявляєте ви, що пропонуєте для газети? Це ж наклеп на радянських учених!
— Відколи це правда стала зватися наклепом? Чи для газети було б ліпше, коли б я склала ці інтерв'ю, не виходячи з редакції? Так звані уявні інтерв'ю? Збагатити журналістику новим жанром?
— Радянські вчені найпередовіші в світі. Ви це знаєте й заперечувати не станете. А що пишете? Професор, лауреат Державної премії, людина майже з світовим ім'ям читає — що читає? Мінус одну книжку на рік! Мінус одну — це ж треба вигадати!
— Це його термінологія.
— Виходить, у нього випорожнюється голова? І нам з вами треба кинути свою роботу, сісти й зайнятися підрахунками, коли ж цей зловісний процес дійде до кіпця? Професор пожартував, а ви на повному серйозі...
— Він справді нічого не читає.
— А кого цікавить професор, який нічого не читає? Ви були в Карналя, ви мали з ним бесіду? Спитали ви його, що він читає? Цей чоловік прочитує цілі бібліотеки!
— Але ж я пишу не про Карналя.
— Ви знущаєтесь з мене,— плачливим голосом сказав редактор.
А їй чомусь здалося, що знущаються з неї. Але хто? Не редактор, ні. Збагнула раптом, що вже давно, багато днів живе якимсь передчуттям, а жорстока дійсність щоразу іронічно спростовує ці передчуття. Всі події останнього часу комбінуються так, щоб завдавати їй несподіваного болю, її горда самотність безпричинно страждає, благородна, як їй здавалося, незалежність уражається на кожному кроці. Не могла сказати, коли це почалося, але відчувала, як розростається в ній щось жадібне, невгамовне. Ще втримувала його, заганяла назад, але вже бачила: сил бракне, приплив плоті, позбавленої духовних устремлінь, змете бурями низьких пожадань усе те, що вона з таким трудом вибудовувала в часи своєї незалежної холодності. Справджувалися слова мудреця: "Кому не вистачає того, що вистачає, тому нічого не вистачає".
— Гаразд,— сказала вона редакторові,— я заберу матеріал і перероблю. Мабуть, я згустила фарби, знехтувала об'єктивністю.
Трохи заспокоївшись, повільно вийшла з редакції. Хотіла сісти в машину, але згадала, що до пошти два квартали. Подалася пішки, сподіваючись дорогою скласти телеграму Совин-ському в Придніпровськ. Що писати в телеграмі — не знала.
14
Розбитого дзеркала не склеїш докупи. Образи того страшного дня розсипалися в пам'яті Карналя дрібними осколками, сіялися похмурим пилом, сльозилися сірим дощем безнадії.
За ним заїхав Пронченко. Мовчки обійняв за плече, повів до ліфта, до машини, де сиділа Веріко Нодарівна, кинула назустріч Карналеві втомлені добрі очі, мов свою душу. По корпусах котилося перешіптування: "Сам Пронченко, сам... сам... сам..." Карналь не чув нічого й не знав ще нічого, слухняно сів у машину, пустооко дивився, як летить потужний лімузин по вулицях, через Куренівку, на Мінське шосе. Шосе видалося вузьким, аж заходжувалося серце, і покрученим, як кошмарний сон. Була та невизначена пора року, коли зима відступила, а весна ще не прийшла. Все мертве, голе, безбарвне, безнадійне. Найстрашніше, ніхто нічого не говорив. Навіть Пронченко не наважувався вимовити бодай слово. Вони поспішали, і те, до чого вони так поспішали, було поза межами будь-яких слів...