— Я добрий,— запихаючись котлетами, муркотів Кучмієнко,— в нас усі в роду такі добрі. В мене батько директором свинорадгоспу, знаєш, скільком людям помагав і помагає? Евакуював свій радгосп, годував людей у тилу, в сорок четвертому повернувся додому, на голому місці знов організував радгосп, як і в тридцяті роки, знов годує людей...
Карналь помовчував. Бо й що скажеш, коли не ти, а тебе годують. Кабана підгодовують, щоб заколоти. А чоловіка? Карався принизливістю свого становища, хотів би сам бути таким добрим, як Кучмієнко, але не міг. Для товстих котлет не мав м'яса, а для поступливості в суперечках не мав м'якого характеру.
На зимові канікули Кучмієнко запросив Карналя в гості до свого батька.
Розписав, як поїдуть поїздом до Вільних Хуторів, як зустрінуть там їх парокінними саньми, як перескочать через Дніпро, ну а вже в радгоспі — там рай!.. До свого батька Карналеві через зимове бездоріжжя добратися важко, тож згодився без особливих умовлянь. Кучмієнко взяв дві диктові скриньки, набиті, здавалося, цеглою, такі були важкі, вони втовпилися в безплацкартний вагон і поїхали через засніжений степ від моря до Дніпра, перемірюючи пів-України. Замерзлі, причаєні степи лежали мовби чужі, в балках і на схилах навіки заклякли небачені тут звірі: "тигри", "пантери", фашистська гидь, побита радянським металом. Велетенський музей війни, меморіал подвигів радянського солдата, а десь під глибокими снігами вічно живі й молоді надії землі і її хазяїв.
— Люблю степи,— стоячи коло вагонного вікна, патетично вигукував Кучмієнко.— Ну ж і степи в нас, ніде в світі нема таких!
Карналь якось не спромігся сказати чогось ліпшого, а повторювати за Кучмієнком не хотілося. Розповісти, як ганяв тут своєю тритонкою від складів боєпостачання до батарей? Але цим Кучмієнка не здивуєш. Всю війну пробув на складах, відправляв звідти машини, ждав нових. Не всі верталися? Така війна.
На Вільних Хуторах опинилися надвечір, ніяких саней там не знайшли. Аби не гаяти часу, вирішили братися далі пішки, надто ж що Кучмієнко обіцяв шлях легкий і короткий. Докучали їм важкі скриньки. Не пристосуєшся, щоб узятися як слід,— вугласте, неоковирне, безглузде. Ще поки під ногами був вичовганий полозками шлях, то якось можна було тягнути, а коли спустилися з високого берега на дніпровський лід, увесь у струпах, в лишаях з намерзлого снігу, в зрадливих пролизи-нах, крізь які ти спокійно міг помандрувати на дно без щонайкоротшого охкання, тут Карналь уже стиха кляв і скриню, і Кучміенка, і передовсім самого себе за те, що дав себе вмовити на гостювання. Все ж і через Дніпро вони перебралися, вже й самі не знаючи, як то їм пощастило в суцільній пітьмі, в завиванні вітру, в сніговій юзі, серед кучугур з ріденькими кущиками шелюгу. Занудливо завивав вітер, похвиськували тонкі прутики. Ні тобі стежки, ні сліду, куди тут іти, як, доки? Ще коли б не мали вони тричі проклятих скринь, то, може, якось легше було б іти, а так видавалося, що тяжко борсаються серед зловісного посвисту шелюгів, без сили, без надії. Певно, Карналь міг би давно вже пожбурити оту скриньку, виказавши тим свою волю й незалежність, пожбурити просто під ноги Кучмієнкові. Ніколи б не став нести, аби його примушували, а тут виходило так, шо взявся добровільно, згодився поїхати з товаришем, його товариш тягнув таку саму скриньку, не кидав її, не скаржився, не ремствував, хоч втомлений був не менше, так само часто зупинявся, так само пробував то нести на плечі, то тягнув її, зачепивши поясом від штанів, то навіть пхав поперед себе, коли переходили через Дніпро. Кучмієнко мовби хизувався своєю витримкою, своєю впертістю, і Карналь не хотів йому поступатися. Бо вже коли на те пішло, то хіба він не витриваліший, хіба не зазнав поневірянь, які Кучмієнкові й не снилися!
— Тут недалеко село,— сказав Кучмієнко,— переночуємо, а вранці я додзвонюся до радгоспу, викличу сани. Сани — це краса!
Карналь мовчав. Ніколи не розповідав Кучмієнкові про те, що два роки був на фронті водієм тритонки, возив снаряди на батарею, звик, власне, більше до машинного, а не до пішого пересування по цій землі, але ж згодом став лейтенантом піхоти...
— Де те село? — спитав уривчасто.
— Та вже скоро. Десь тут відразу за кучугурами. Як засвітиться в долині, ото й воно. Отак прямо.
Він змахнув рукою, і вони трохи бадьоріше побралися кудись угору й угору, мовби під саме зав'южене небо, чорне, холодне й неприступне. Поки борсалися в снігу, боролися з вітром, блиснули десь збоку ледь помітні вогники. Вогники з'явилися зовсім не там, де Кучмієнко ждав села, були якісь непевні, блиснули й щезли, ніби хтось запалив сірника, а вітер його вмить загасив. Але згодом серед зав'юги знову зблиснуло жовтим, тільки тепер вогники мовби перескочили і опинилися в хлопців по ліву руку. Могло то бути й село, розкидане вільно по широкій балці, але ж ні балки, ні села — кучугури, дикий посвист вітру і маячіння холодних світляків у непевно-загрозливих перескоках, наближеннях і віддаленнях. А тоді в холодний посвист вітру вплелося зривисте, безнадійне виття, продиралося мовби з-під землі, вітер жбурляв те виття просто в обличчя двом заблукалим подорожнім, шматував його, ніс у безвість, а воно знову пробивалося крізь темну здавленість. Були в ньому відчай, голод, розпачлива самотина.
— Вовки! — закричав Кучмієнко мовби навіть з радістю.— Єй-бо, вовки!
Карналь ні злякався, ні здивувався. Надто довго мав справи із загрозами відчутними, близькими, жахливими в своїй оголеності, аби тепер страхатися чогось невловимого, нереального, отих примарливих переблисків темряви й темного, здавленого виття. Чи то вовки, чи то вітер, чи то весь простір стогне, плаче, конає. А вони, обидва, хоч змучені до краю виснажливим борюканням з вітром і снігом, хоч вичерпали, здається, всі свої сили, тягнучи безглузді Кучмієнкові скрині, все-таки живі, й ніякі дияволи не завадять їм добратися туди, куди вони хочуть добратися! От тільки куди й чи далеко?
— Де ж село? — гукнув Карналь до Кучмієнка, який непевно вихитувався перед ним, то побільшуваний пітьмою до розмірів просто страхітливих, то зненацька майже знищуваний, злизуваний вітром, так що в темряві втомлене око ледь вловлювало непевні контури його постаті.