Анастасія на мить зупинилася, щоб вирішити, куди йти: в редакцію чи їсти морозиво? Морозиво видалося привабливішим.
2
Олексій Кирилович належав до того різновиду людей, які щосили вдають "неприсутність". Ось він стоїть перед тобою, а водночас його мовби й немає тут. Як співається в пісні: "Ой був та й нема, та поїхав до млина". Одна нога тут, друга там, одне вухо до тебе, друге — ще кудись, очі втуплені в тебе, а вже десь визирюють щось своє, вічна розпо-ловиненість, розчахнутість, розіп'ятість на всіх вітрах і протягах. Такий Олексій Кирилович. Голос у нього притишений, одразу й не збагнеш, чи хоче тобі щось сказати, чи просто шепоче сам до себе, якесь чревовіщання, на обличчі не здригається жоден м'яз, в очах ніякого виразу, в самому голосі навіки втрачено всі інтонації. Машинне мовлення?
Олексій Кирилович належить до того поширеного різновиду людей, які звуться помічниками. Посада, очевидно, десь потрібна, але іноді й смішна. Скажімо, що має робити помічник академіка? Помагати думати? Помічники в Карналя не трималися. Відчували свою зайвість, непотрібність, не витримували двозначності й смішності становища свого і йшли від академіка добровільно, розставання були мирні, часто навіть зворушливі, але все ж таки розставання.
Олексія Кюриловйча підсунув Карналеві Кучміенко. Слово "підсунув" не належить до інтелігентних, але іншого Карналь у даному разі підібрати не міг.
Олексій Кирилович був не високий, але й не низенький, ні блондин, ві брюнет, збудований наче й міцно, але й не занадто грубий^ його вік ніхто б не визначив з першого погляду. Все майже, як і в Карналя. Щоправда, в академіка була досить гус-" та чуприна, а в Олексія Кириловича вже щось зрадливо поблискувало на черепі, але він досить вдало маскував цю передчасну лисину. З перших же днів перебування на хисткій і, хай дозволено буде так сказати, досить невдячній посаді помічника він намагався завоювати довір'я Карналя своєю чесністю і вірніс-" тю. Нічого не приховував, нікого не підпускав до академіка, обе-< рігав його від непрошених гостей, відбивався від спроб пося-гання на час, на думку Карналя і пишався з цього.
Ранкове вторгнення зухвалої кореспондентки не справило на Олексія Кириловича ніякісінького враження. Бачив і не таке. Кореспонденти не належали до явищ найвищого порядку в ієрархії Олексія Кириловича, надто ж такі, як ця дівчина. Тому він навіть не сказав Карналеві про ту коротку сутичку, яка сталася в приймальні, справ було так багато, що помічник міг і забути про якийсь незначний епізод, забути, але не назавжди, бо це суперечило принципові чесності, який сповідував помічник свято й беззастережно. Тиждень чи місяць минув з того ранку, коли смішна в своїй зухвалості дівчина добивалася побачення з академіком, сказати важко, але можна з усією відповідальністю стверджувати, що минув саме такий час, на який заслуговувала така незначна подія, і ось тоді Олексій Кирилович, вибравши відповідну хвилю, коли, на його думку, академікові потрібне було розумове відпруження, своєрідний інтелектуальний короткочасний спочинок, недбало проронив, що, мовляв, була тут одна кореспондентка, яка хотіла, але це ж несерйозно, тому він...
Карналь чи почув, а чи й ні. Спочинок для розуму тривав одну лиш мить, його мозок уже жадібно вгризався в якісь лише йому самому відомі ідеї, академік позирнув на свого помічника майже знетямлено, мов на неживий предмет, ніби на стовп повітря, глянув безвиразно й навіть образливо, але Олексій Кирилович не збентежився таким ставленням до своєї особи (бо що таке особа там, де повинен торжествувати обов'язок?), він знав, що конче повинен пробитися до свідомості Карналя зі своєю інформацією, хоч би яка вона була незначна або й мізерна, в цьому, власне, й полягав, як на його думку, найперший обов'язок усіх помічників світу, найвище їхнє призначення й виправдання самої професії. Коли ж є мета, то для досягнення її треба застосувати всі відомі засоби, а в Олексія Кириловича, як у чоловіка втаємниченого в найнеприступніші тонкощі тактичного і стратегічного мислення, засоби були практично невичерпні. Щоправда, він не належав до фахівців, а скоріше до дилетантів, тому часто сама суть того чи іншого широко застосовуваного серед співробітників Карналя методу розумових спекуляцій не була йому зрозуміла, він схоплював іноді лише щось побічне, несуттєве, саму лиш назву, надто ж коли вона була так чи інакше приваблива або інтригуюча. Так, йому подобався термін "мозкова атака", або, як кажуть американці, brainstorming. Термін цей Олексій Кирилович розумів буквально: атакувати співрозмовника, пробиватися до його свідомості будь-що, навіть коли той відмахується від тебе, як від осінньої мухи.
Цього разу годився саме спосіб мозкової атаки, отож Олексій Кирилович, ще трохи постоявши між Карналем і тими численними обов'язками, які вимагали його присутності десь поза межами цього просторого кабінету, знов повернувся до свого повідомлення про настирливу кореспондентку, але тепер уже це мало вигляд не просто безсторонньої, позбавленої емоційного елемента інформації, а набуло, сказати б, деякого олюднення, бо помічник хотів виправдатися за своє не зовсім ґречна поводження з кореспонденткою, хоч ніхто його й* не звинувачував у неґречності.
— Ви не турбуйтеся, Петре Андрійовичу,— довірливо мовив він академікові,— це не з органу...
— Не зрозумів,— стріпнувся від своїх думок Карналь.— Хто, що? Звідки?
— Ця кореспондентка, про яку я щойно... Не з партійної газети... Коли б центральний орган, то я... Ви ж знаєте, Петре Андрійовичу, з пресою ми завжди в контакті... Але це ні...
— Тоді звідки ж? — Карналь нарешті починав, здається, цікавитися, що теж не могло бути бажаним для помічника.
— Молодіжна газета,— вибачливо посміхнувся Олексій Кирилович,— знаєте: комсомольці, молодіжні серця... До речі, із зустрічі учених з журналістами всі газети тоді дали ваше фото, а ця газета єдина не дала.
— Не дала? То там, видно, цікаві люди?
Олексій Кирилович зітхнув. Не завжди устами академіків глаголить істина, як і устами младенців. На жаль.
— Я сказав їй, що ви ніколи не згадуєте. Про війну особливо.