— Цікаво, хоч щось там зосталось?
— Колись, як воно пусткою стояло, ми ще малими лазили дивитись. Камін там був. Кахельний, гарний! У мене відтоді десь завалявся шматочок тої кахлі. З літерами "ЛЩ".
— Левко Щербанівський! — здогадалась Софійка. Вона тільки не могла зрозуміти, чому в учорашніх архівних записах пані Вікторія називала свого свекра просто Левком. Адже якщо той на 1927 рік ще був живий, то мало би вже бути йому тоді... Із дев’яносто! Утім, недаремно ж вона писала: "Мусю ще помогти Левкові". Може, якраз і йшлося про безпомічного старого?
Облазивши з доброзичливим дядьком-балакуном усі закутки колишнього парку, Софійка переконалась, що Хазяйка, прирівнюючи свій парк до парку Тарнов-ських, недурно сказала: "Правда, і доля його така ж". Слідів минулої величі не стало.
— А зараз на прощання вам щось покажу. — Чоловік вивів дітей на пагорб. — Тільки це, так би мовити, не для преси... Ну, принаймні у Вікторівці про це не прийнято вголос...
г І вказав рукою на зарослу хащами облуплену халу-її7 пу, яка, видно, колись була й не бідна, але зараз стояла цілком занедбана.
— Чорти там живуть чи що? — мимоволі вирвалось у Ві-ку-ку. Софійка теж те саме подумала!
— В тій хаті ще років тридцять тому жив чоловік, який... убив Олександра Щербанівського! Якраз на Різдво, у тій частині маєтку, де зараз приймальне відділення психіатрички...
— Років тридцять тому? — прикинув Сашко. — То він ще пожив після свого злочину... М-м-м, скільки ж це?.. До глибокої старості жив!
— На свободі і при здоров’ї! — додав чоловік.
— Я-а-а-ак? Усі про це знали і не покарали? — не розуміла Софійка.
— Боялись його всю дорогу... Бандит — він і є бандит, чи олігархами найнятий, чи чекістами! Система, діти, була за нього... Він їй послужив, вона йому... Сподівався, мабуть, більшої віддяки від компартії, квартирки якої в місті. Бо навряд чи затишно йому було вікувати, де всі тебе знають і басом дивляться. Але пенсію почесного пенсіонера отримував до останнього дня! Вина і кара — це який суд вирішує...
Помовчали.
— А до Праксі Яковенко вам отудою. Повернете наліво, а там людей спитаєте!
Бабця сиділа на лавочці у дворі, обривала довгі білі паростки торішньої картоплі та грілась на сонечку. Пам’ять її не підводила, бо вона радо сприйняла гостей і залюбки поринула в спогади:
— О, панія дуже добра була, і рідня її теж! Колись тут лиш хутірець малий був, ним володів пан Левко.
Потім відписав цей хутірець своєму синові. А вже син Олександер Щербанівський подарував його своїй молодій жінці Вікторії. За Вікторії хутір швидко розрісся в село, найменували його на паніну честь, а саму Вікторію прозивали Хазяйкою. Ой, Олександер так любив її, все до неї серденько та серденько! Але ж і панія страх яка гарна була! Баба мої розказували, що в неї геть такі папірчики червоненькі в шкатулочці лежали: потре ними щічки — і рум’янці має! І радила завше моїй бабі — ну тоді вона ще дівчуком була: "Не хмур лобика, не криви губки: щоб зморщок не було!"
Далі йшов не менш цікавий перелік страв, які пеклись-варились у панії, про корсети і штанці з баєчки, які почали шити в селі за панії. Дівчата слухали, пороззявлявши роти (не дуже сильно, щоб зморшки не з’явились), але Фадійчук не витримав:
— А картини якісь у неї були?
— Ой, було їх сила-силенна! В головній кімнаті висіли портрети їхніх діді в-прадідів у тяжких золочених рамах. Усі чистісінько попідписувані, хто кому яка рідня. А в хазяїновім кабінеті на стінах — всякі козацькі грамоти, поскрутювані в дудочки гетьманські листи, козацька й турецька зброя, порохівниці, чубуки... Ну, і пам’ятники всякі! Панія сама їх тримала в порядку-чистоті, вона ніякої роботи не цуралась. А мою бабу, тоді ще дівку, геть понавчала, хто яку картину змалював і що яка скульптура означає! Баба все чистісінько знали, геть і голих статуй не встидались, казали, що то якась там Венерка чи то Цицея!..
— Цирцея! — поспішила виправити Софійка і залилась рум’янцем. Соромно було й від того, що сама Венерн від Цирцеі таки ж не відрізнила б і що сприймала іх на екскурсії в галереї зовсім не як об’єкти мистецтва!
— Ну-ну, вона! І по-польськи мої баба навчились од пані, й по-хранцузькому! Мої мама казали, що баба, поки бачили, часто сідали на ослінчику та й читали якісь хранзузькі романи! Все ото в них двір у квітках, а хата —у хвікусах, у тюлях! Баба й мене пробували вчити, але нам у школі наказали, що теперки ні отчинашу, ні буржуйських витребеньок уже ніхто не визнає! А як почалась репресація, то баба й самі вмовкли. Бо стали на них поглядати як на панську кістку. То ми вже росли як нормальні совєцькі діти, без картин і скульптур!
— А книжки ті французькі від баби зостались?
— Усе чистісінько в голодовку поспродували! Навіть золотого хрестика і годинника, які панія на весілля їм подарувала, на пуд жита виміняли!
Софійка згадала реліквію маминого роду: коралове намисто, яке в голод насилу вберегли. Утім, то окрема історія.
— ...А те, що зосталось, уже ми на розпал пустили.
— А як її діти звались?
— Троє було! Двоє навідувались рідко, то баба про них якось і не дуже розказували. Вже й не повню, як звались. А про Левка багато наслухалась! Дуже казали, хороший був панич, найчастіше у Вікторівку наїжджав. І школу будувати помагав, і церкву, і лікарню! А на празники всіх сільських діток любив скликати в маєток на гостину, частував їх там ласощами і роздавав книжечки та інші гостинці!
— Але ж ви казали, що Левко — це ще попередній власник!
— Правильно! Той Левко — його дід, а це — молодий панич. Онук, названий на дідову честь!
— Точно Левко, не Юліан? — сумнівалась Софійка.
За її гіпотезою, діти Щербанівських мали імена Кирило, Софія і Юліан! — А всиновлених у них не було?
— Не було! А що Левко — це як зараз повню! До людей привітний, а вже що славний, що розумний, в окулярах! Тільки біда, казали баба, що женився потім, після революції вже, на якісь такій Горгоні, що хай Бог милує!
Так-так, неспроста в кінці Софійчиного сну Хазяйка просила пробачити її невістку! Видно, було за що пробачати !
— А які смаколики пекти понавчала панія сільських молодиць! — повернулась Пракся до своєї улюбленої теми. — І варення всякі, і коклети! А капусту вміла так смачно квасити, що по цей день тільки по її робимо! До весни стоїть, як новенька! Ніде такої не знайдете!