— Ти чий?
— Нічий...
— А батько є в тебе?
— Нема...
— А мати?
— Є...
— То чий же ти будеш?
— Нічий...
— Ото добре як!.. А це твій собака, що біля пенька примостився?
— То Рябко...
— Скажи своєму Рябкові, нехай по чужих сінях не шастає, нехай харчів не краде... Ви що — не годуєте його?
— Він сам себе годує...
— Он як!..
Огрядний чоловік звужує колючі ґудзики своїх очей, насмішкувато дивиться на Захарка. А Захарко, притримуючи в одній руці шлейку від штанів, задкує, задкує і ось-ось уже має чкурнути, але зненацька дядькове обличчя стає добродушним, приязним, і Захарко завмирає на місці.
— Якщо будеш слухняним, то покажу тобі справжню мисливську рушницю. Ну?..
Захаркові уста від здивування напіврозкриваються.
— А то й на полювання візьму. Ну?..
Захаркові уста майже заокруглюються. І коли дядькове лице ще більше ласкавіє, він повертається і прудко біжить геть, ніби вирвався з пастки. Одбігши до пенька, біля якого лежить Рябко, хлопець зупиняється, наче вкопаний, і довго стежить, як той дядько важко йде від тину, як зникає у хлівці.
Захарко ще вчора вистежив, що рушниця схована в клуні. З двома стволами, з блискучою чорною ложою. Вчора цілісінький день та рушниця не випадала з його голови, а сьогодні він зранку крутиться біля чужого обійстя, стежить, хто заходить у хату, хто виходить, а найбільше не спускає погляду з того огрядного дядька, який приїхав до сусідів у гості і якому належить рушниця. Той дядько, з усього видно, не мисливець, бо вранці ходив на полювання, але не встрілив жодної качки. Та й не міг він встрілити нічого на Кириковому озері, а якби подався був на Явдошине болото — з порожніми руками не повернувся б. Чи не порадили йому сусіди гарного місця, чи ж порадили, а він не послухався. Коли оце дядько розпитував, чий він, то Захарко хотів уже сказати, що найбільше качок — на Явдошиному болоті, але тоді, коли той нагадав про Рябка, щоб собака не зазирав у чужі сіни, то вся охота говорити в Захарка зразу ж пропала. Бо якщо Рябко й заглянув у чужі сіни, то з цікавості, а не для того, щоб харчі вкрасти.
— Правда ж, Рябко?
Собака ніби підслухав Захаркові думки, ствердно махнув хвостом.
Коли підвечір мати повернулась з роботи, Захарко сидів на сінешньому порозі, а біля його ніг стояв зелений літак, зліплений з соняшничиння. Материні очі були заводнені хвилями прозорого суму, тому Захарко не кинувся їй назустріч із піднятим у руках літаком. Стежив за материними вустами, чи не промайне на них усміх, щоб і самому посміхнутись. Але мати мовчки зайшла в хату, і хлопець, гніваючись хтозна чого й на кого, сховався між чорнобривцями за криницею. "Знову в матері горе",— подумав, і йому стало ще гірше. Сидів між квітками, поки не зійшов місяць, поки від лугу не заструмував вогкий туманець. Пересердився і йому стало холодно.
— Мамо, їсти!..
— Нема де сісти.
Ну от, так завжди. А після цього пита в нього:
— Ти що доброго за день зробив?
Захарко відповіда вже тоді, коли їсть гарячу юшку:
— Стеріг хату.
В материних очах появляються лагідні блискітки. Жартує:
— А хто ж двері вкрав?
Захарко злякано зиркає на двері: вони напіввідчинені, ніби й справді хтось хоче їх украсти. Хлопець притьмом зачиняє двері — і знову вечеряти.
Полягали спати. Тільки мати не спить, а все до чогось ніби прислухається. А Захарко знає, до чого вона прислухається, і також не спить. Йому дуже хочеться, щоб Степан Калинець не прийшов сьогодні. Він не любить Калинця — непорушне чорне лице, дикий сміх, а коли гладить по голові, то долоня смердить тютюновим димом. Мати часто його чекає, а коли той не приходить, то вона плаче, називає своїм горем.
Захарко хотів би мати батька, тільки не Калинця. Кого завгодно, тільки не цього "боцюна", як його називають у селі за довгий ріст. Бо коли "боцюн" приходить до них у гості, то посилає матір по горілку, а вона слухняно приносить. І хоч завжди його проклинає, та коли чорний Степан сидить за столом, їсть і п'є, вона дивиться на нього побожно, так, ніби він найдорожчий для неї в світі. І переодягнеться для нього, з скрині нову хустку дістане, запнеться. Захарко в такі хвилини зневажає і Калинця, і матір, тікає з дому. А зараз, коли мати перевертається з боку на бік, бо його нема, хлопець не так зневажає матір, як жаліє її, жаліє самого себе. Він чує материн шепіт: "Горе, горенько моє",— і засинає.
Зранку Захарко знову біля сусіднього обійстя товчеться. Там тріску підніме, там камінець у рів кине — вдає, що має якийсь клопіт, а сам назирає, чи не повернувся з полювання дядько з очима-ґудзиками. Той, нарешті, повертається, заносить у стодолу рушницю, миє біля криниці заболочені чоботи, а потім іде до хати на спочинок. Захарко ще деякий час вештається на видному місці, потім згинці попід плотом пірнає в кропиву і причаюється за стодолою. Тут сокорять кури, тхне котиками. Виждавши, хлопець завертає за ріг — та й гульк у стодолу. Знадвору тут здається темно, Захарко нишпорить поглядом по стінах, але нічого не бачить. І зовсім несподівано помічає в кутку рушницю, що висить на кілочку...
Вискакує з стодоли, як лис із конопель. Вже й забув остерігатись. Сховався в кропиві, яка наче й жалкою перестала бути, а серце тукає глухо, дихати нічим. Скоро порачкував, а рушницю волік по землі. Деякий час відсиджувався у кукурудзі. Але тому, що ніхто не бив на сполох, погоні за ним не вислали, то з рушницею посміливішав. Раптом кукурудза сухо зашеберхала — і хлопець похолов. Шум ближчав, ось уже, ось — і відлягло: винувато крутячи хвостом, біг Рябко. Хлопець зрадів, поплескав собаку:
— Тепер ніхто нам не страшний, еге ж?
Рябко ствердно хитнув головою.
Засідку влаштували на горбку біля ставу. Тут, між горішиною, Захарко часто ховався, коли його хто кривдив, чи ж йому просто кортіло побути наодинці. Щоб добре було цілитись, то під рушницю поклав камінь і навів її якраз на гатку, по якій в обидва боки зрідка проїжджали вози, йшли люди. По цій гатці йтиме з крамниці на обід і Степан Калинець, що живе за ставом біля цвинтаря. Захарко чатував на нього, та лежати було мулько, і він нарвав трави, підмостив. "Так буде зручніше", — подумав, намостив і під лікті — щоб рука не схибнулась.