Максим постелив гостям на печі. Марка непритомного ледве туди висадили.
Надворі змагався страшний вихор. Вітер бив скажено об стіни хати, начеб хотів її вивернути. Петро вкрився кожухом. Він був мокрий до самого тіла. Дякував Богові за спасіння, бо в таку негоду пропали б у степу певно. Йому дзвонило в ухах, переходило через голову страшне, тільки що пережите. Відтак заснув мертвецьким сном. Захріп і Максим на лаві. Один хазяїн не спав. Він шептав молитву за "путешествуючих".
І хуртовина там, на світі, не хотіла вспокоїтися...
ХІІ
Марко став спросоння балакати:
— Господи, я ж не хотів того... я... не хотів його вбити.. раз лише вдарив з пересердя... за мою кривду... за неповинні побої ще й глузував з мене… Ох Боже, прости мені гріха в передсмертній годині! Петре, Петрусю!.. Лиши мене тут, хай я загину, та мій гріх спокутую... а ти будеш... ти мусиш жити... ти ні в чому не повинен... ти втікай мерщій, тут смерть!
Марко скрикнув страшно, начеб справді побачив смерть з косою.
— Дідусю, ой, дідусь прийшли, — говорив, мов врадувана мала дитина. — Йду вже, дідусю, йду зараз... Тільки з Петром попрощаюся... Дідусю, — говорив крізь плач, — я нічого не винен, я вікон ректорові не вибивав, бігме Боже! Дідусеньку, чи далека нам дорога на той світ?.. До Господа небесного... Не лишай мене самого... я дуже боюся...
— З ним щось недобре, — говорив до себе старший козак. Встав з лежанки й засвітив свічку. Марко сидів на печі. У нього горіли очі, усе лице було, мов у полум'ї. Розкидав руками й безупинно балакав уривані слова.
Козак прийшов до нього й обмацав голову й тіло. Марко його не видів.
Хазяїн закликав Максима, що спав на лаві:
— Вставай, небоже, з тим парубком недобре щось коїться. Вважай на нього, я розведу огонь. Зілля треба заварити.
В тій хвилі Марко крикнув:
— Вже йду! — й скочив з печі в обійми Максима, що його придержав.
— Покладь його на мою постелю.
Пішов хазяїн, приніс липового цвіту, кинув у кипучий глечик і всипав патоки.
Марко не давався Максимові:
— Гайдуки, голубчики, пустіть мене, не віддавайте на муки, не саджайте в тюрму!
Він страшно плакав.
Хазяїн помагав Максимові та заспокоював:
— Не бійсь, синку, нічого тобі гайдуки не зроблять, ти в безпечнім місці між козаками.
Коли діткнулися болючого місця, Марко засичав з болю.
Поклали його на лежанку горі спиною. Хазяїн став осторожно його роздягати, поки не добрався до болючого місця. Скривавлена сорочка пристала до рани. Треба було відмочувати сорочку теплою водою. Показалася велика рана.
— Здорово вибили, чортові сини, дивись, Максиме, та держи його-таки так, поки я не вернуся.
Хазяїн пішов до комори, приніс якогось сушеного листя, яке розмочив у воді. Рану промив теплою водою, обложив розмоченим листям і обв'язав. Тепер обернули Марка і посадили. Хазяїн подав йому кухоль липового вивару з медом.
— Пий це, парубче, здоровий будеш.
У Марка запеклись уста, аж почервоніли. Він жадно глотав солодкий напиток, бо спрага його мучила.
Від того хворий начеб прочуняв. Дивився на всіх наляканими очима:
— Де я? Що це? Петрусю, чи ти тут?
— Твій Петро спить, і ти проспися, ти безпечний, ніхто не рушить тебе, і гайдуків не бійся, бо ти між добрими людьми, що тебе не зрадять і нікому не видадуть...
Марко знеможений впав на лежанку. Хазяїн поклав йому мокре полотенце на голову і груди.
Марко дихав важко й заснув.
Хазяїн просидів коло нього усю ніч, зміняючи полотенця. Максим куняв на лаві, далі приліг і захріп.
А надворі не вгавала завірюха.
Вихор вив та свистів на всі тони, бив об стіну снігом. Достоту чортяче весілля завелось там, надворі...
Надраном здавалося, що минулася в Марка гарячка. Він спав спокійно. Петро прокинувся аж коло полудня.
Перше його слово, як не побачив біля себе товариша, було:
— А Марко де?
— На моїй лежанці. Добре ти спав, хлопче?
Петро зліз з печі й приступив до Марка:
— Що з ним, батьку?
— Нічого, подужає, нехай лише зіпріє добре. Ми його зараз на піч перенесемо та добре кожухами вкриємо.
Перенесли його на піч, у якій горів огонь, наче під хліб.
— Тепер мені розкажи, Петре, куди ви, небожата, в таку лиху годину чимчикували?
— Ми козаки, на Запорожжя їхали, та в дорозі в снігу заблукались, з шляху збилися.
— А ви ж знали шлях на Запорожжя?
— Кожна дорога веде на Запорожжя...
— Те-те-те... Як не вмієш брехати, так кажи правду, ось що. Ви й не козаки, й розуму козацького у вас дасть біг. З Острога не туди на Січ дорога. Не козаки ви, а школярі, бо козацького звичаю не знаєте. Нема у вас козацького розуму, бо добрий козак не пускається в дорогу в таку пору.
— З острога? — питає наляканий Петро. Йому вже тоді ніяково було, як хазяїн назвав його по імені. Звідкіля він те все знає?
— З Острога? — питає наляканий Петро. Йому вже скажу, що я знаю. Твій товариш був суджений в школі за те, що вибив ректорові вікна, хоч він того не зробив. За це вибили його дуже болюче різками. А опісля він спересердя вдарив брехуна і вбив відразу. Через те ви перевдяглися за козаків і втекли в світ навмання, міркуючи, що Запорожжя зараз за бурсацьким тином. Коли б були так трохи ще поїхали направо, були б попали між буржацьку орду. Тоді було б вам Запорожжя. На щастя ваше, — так вже вам Пречиста Діва помогла, — ви натрапили на мою редуту, а то було би вам амінь. Бо кого степова зима візьме в свої обійми, того не випустить аж до страшного судища Христова.
Петро не міг з дива вийти, звідки хазяїн те все знає. Хіба ж тут були вже княжі гінці і все розповіли, та ще й піймати приказали? Петро зложив перед козаком руки, як до молитви, і став благати:
— Батеньку рідний! Не видай нас княжим слугам! Помилуй наші молоді голови! Мій побратим нічого не винен, він лише спересердя, що його з наклепу скарали. Довіку вам служити буду, лише захистіть нас, сховайте в себе.
— Ех ти, зелене, дурне! Хіба ж я княжий гончий, щоб втікачів ловити? Знай мене: я сотник Запорозького війська, Іван Чуб, а то моя славна на всю Україну редута Чубівка. Хто попав під мій покров, той безпечний, як у Господа за пазухою.
— Та коли б сюди наспіла княжа погоня, гайдуки, так...
— Начхати мені на твого князя і його гайдуків. Хай попробує мене взяти. Не доказала того орда, скільки разів собі зуби вищербила, не візьмуть і княжі гайдуки. Шкода, що ти, письменний, та таке верзеш.