— А чи мені так непремінно треба їхати? А коли б я ще нездужав.
— Але ти, славити бога, здужаєш, а ми перед старшиною брехати не будемо, бо бачимо тебе здоровим.
Маруся, як почула, що треба їм розлучитися, поблідла, мов полотно. Вона лиш руками сплеснула:
— Так ти мене покидаєш, Петре?
— Не говори так, моя ластівочко. Коли б я тебе покинув, то мене покинув би бог. Я ще нині до тебе старостів шлю, а завтра заручимося. Позавтра мені від'їздити треба. Можна зараз і звінчатись, бо піп в селі є, та пан сотник на це не пристане, бо обіцяв собі половину січового товариства на весілля запросити. Тому-то весілля треба трохи відкласти. Я їхати мушу, бо запропастив би мою козацьку славу. Приказ кошового святий, і перечитися годі. Мене посилає кошовий з якимсь ділом у Київ. Сам я не знаю, що воно таке.
Старий Жмайло радився з Чепелем. Жмайло радив, щоб таки зараз відгуляти весілля, та Чепіль стояв при своїм, що весілля його одиначки буде славним, і пан кошовий, певно, на весілля приїде.
Петро попросив двох старших запорожців на сватів. Просив зразу до цього старого Жмайла, та той відказався такою речею:
— А хто ж тобі за батька буде, коли б я був сватом? Я тобі найближчий.
Як вже все було змовлене, прийшли свати з Петром у хату.
— Здорові були, пане сотнику, ось ми, подорожні люде в хату твою прийшли та у гості просимось, а ось гостинця тобі принесли.
Один староста вийняв бохонець хліба з-під пахи, поцілував його і передав сотникові. Сотник відібрав хліб, поцілував теж і доклав на столі.
— Будьте гостями, сідати просимо, та скажіть, за чим ви до мене з далекої сторони прийшли?
— Та то ми чули, що у вас гарна дівчина є, а у нас парубок теж неабиякий, та, може би, пан біг допоміг їх вкупу звести.
— Е-е, люде добрі, у мене дівчина ще молода.
А на те сотничиха:
— Вона ще не нагулялася, ще й рушників не має.
— Як нема рушників, то своїх дамо, у нас цього добра доволі
Сотник каже:
— Як воно з чужими рушниками заміж виходити?
Маруся, що стояла в світлиці коло печі, вибігла прожогом до сіней, а Петро за нею.
— У нас молодець неабиякий, — говорив перший староста, — козак, лицар. У поході вславився, з лука по-мистецьки стріляє, та ворога б'є. Далеко він зайде, а то і кошовим буде. Такого молодого то й шукати.
Сотник каже.
— Не знаю, чи дівчина согласна, а коли так, то боже благослови і поможи.
Другий староста відчинив двері і прикликав Марусю. Вона прийшла і стала біля печі. Прийшов і Петро і став біля порога
— Що ж, Марусю? Согласна ти за цього козака вийти заміж чи ні?
Маруся, колупаючи пічку, каже:
— Я согласна, коли б лише батько-мати віддали.
— І що ж, батьку, і ти, паніматко, — питає старший староста, — чи віддасте, чи нехай ще підросте?
— Благослови боже в добрий час! — заговорили обоє.
Старости повставали з лави і ладились відходити, та сотник їх задержав:
— Підождіть, я гостинця дам. — Узяв хліб зі стола, поцілував і передав старостам.
— Та коли вже хлібом обмінялись, то слід нам і випити по чарці.
Маруся була Петрові засватана.
На другий день відбулися заручини. Сотник запросив ще і знатних гостей з села. Між ними прийшов і місцевий піп, бо Петро хотів, щоб їх піп поблагословив.
Тепер прийшов Петро в хату з дружбою Марком і з батьком, якого йому заступав старий Жмайло.
Петро, ввійшовши в хату, вклонився тричі і поцілував сотника і сотничиху в руку. Зараз посідали гості за стіл, а сотник їх угощав. Петро з Марком посідали на покуті. Тоді старий Жмайло узяв чарку і каже:
— Будьмо здорові, пошли боже молодим щастя!
Петро з Марусею поклонилися.
По чарці та по закусці устав піп, надів ризи і став голосно відмовляти молитву. Опісля молода стала роздавати дарунки, зачинаючи від Петра, котрому прип'яла до боку шовкову хустку і вклонилася йому. Петро відклонився і сказав:
— Спасибі!
Маруся перев'язала потім старого Жмайла хусткою, а опісля роздавала між гостей дарунки, нікого не минаючи.
На тім заручини скінчилися. Та ось в сінях заграла троїста музика, котру сотник прикликав з села.
Розпочались танці. У першій парі пішов Петро з Марусею. На них дивились усі. Марко пішов з Горпиною. Козаки пішли за їх приміром і гуляли так, як запорожці вміли гуляти, аж хата дрижала. Гуляли до білого дня. Сотничиха з дівчатами та молодицями приносили різні страви та припрошували:
— Підождіть, панове товариство, це нічого. Ви побачите, яке у мене весілля буде. Для моєї одиначки я нічого не пожалію.
Прогуляли до рана, і гості стали розходитися. Запорожці стали ладитись в дорогу.
Сотник вважав відтепер Петра своїм зятем і виправляв його на Січ, мов рідного сина. Вибрав для нього гарну козацьку одежу, другу — на свято і будень. Подарував багато золотом та сріблом ковану збрую і найкращого коня зі своєї стайні з цілим убором. Крім того, всунув у кишеню гаманець з червінцями на всяку потребу. Бо Петро мав їхати в Київ від січового товариства і повинен там достойно виступити, а не як який худопахолок. Петра привезли на хутір, мов старця в подертій одежі. Він не мав у чім на Січі показатися, а не то у Києві.
Жіноцтво подбало про білизну, і Петро мав чим навантажити свій клунок.
За той увесь час Петро пересидів з Марусею на солодкій розмові.
Коні стояли вже осідлані. Старий Жмайло ввійшов у хату.
— Петре, нам пора їхать.
Петро вклонився батькам:
— Благословіть, ріднесенькі, в щасливу дорогу!
— Боже тебе благослови, сину! Хай тебе свята Покрова береже у всякій пригоді.
Сотничиха плакала нишком, а Маруся стояла бліда, мов полотно.
— Здорова будь, моя єдина подруго, — сказав Петро, обняв її та поцілував.-Дожидай в щасливу годину. Я не довго забарюся і на крилах прилечу до тебе, моя ясочко.
Він цілувався відтак з усіма чергою. Горпина теж отирала сльози. Сотничиха обняла Петра, мов сина, цілувала і хрестила.
— Здорові будьте усі та згадайте мене добрим словом.
Петро вийшов і скочив на коня.
— Щаслива дорога!
Товариство виїхало за ворота, переїхало село і подалось у степ. Вже проїхали шмат дороги, як за ними почувся тупіт чвалуючого коня і жіночий голосок:
— Пугу! Пугу!
Всі оглянулися. То була Маруся. Вона гнала щосили на своєму буланому конику. На голову наділа козацьку шапку і подобала на молодого козака. Ніхто зразу не пізнав би, що це дівчина.