Гюстав Флобер
Саламбо
І
БЕНКЕТ
Діялось те в Мегарі, передмісті Карфагена, в Гамількарових садах.
Вояки, що ними Гамількар командував у Сіцілії, справляли собі гучний бенкет із нагоди роковин Ерікської битви, а що саме тоді вождя їхнього не було і зібралася їх велика сила, то їли й пили вони на повну волю.
Воєначальники, повзувані в бронзові котурни, розташувалися на середній алеї саду під пурпуровим наметом із золотими торочками; той намет простягався від стаєнних стін аж до першої тераси палацу; просте вояцтво розсипалось під деревами, де видніло багато плоскодахих будівель,— це були виночавильні, льохи, комори, пекарні, зброярні та обори для слонів, рови на хижого звіра і в'язниця для рабів.
Довкола пекарень росли смоковниці; сикоморовий гай тягнувся до зелених чагарників, де серед білих кім'яхів бавовнику вилискували гранати; виноградні лози, обтяжені гронами, п'ялися до соснового гілля; під платанами цвіло поле троянд; то тут то там на лужках погойдувалися лілеї; стежки були посипані чорним піском, змішаним із кораловим порошком; а посередині, неначе подвійна колонада зелених обелісків, пролягала з краю в край кипарисова алея.
У глибині саду на широкому підмурку височів збудований із нумідійського мармуру в жовті цятки палац на чотири поверхи, що терасами зводились один над
одним. Із своїми широкими рівними сходами з чорного дерева, де в кутку кожного східця стояло по носовій частині здобутих у бою галер, із червоними дверима, що їх начетверо ділив чорний хрест, із мідною сіткою внизу, яка захищала його від скорпіонів, із позолоченими ґратами, що закривали верхні віконця,— палац у своїй похмурій пишноті здавався воякам таким самим урочистим і незбагненним, як і Гамількарове обличчя.
Велика рада призначила цей будинок для бенкету. Вояки, що вже видужували, вирушили на світанку з храму Ешмуна, де вони ночували, і пришкандибали сюди на милицях. Щохвилини приходили нові й нові. Вони невпинно ринули всіма стежками, як потоки, що стікаються в озеро. Поміж деревами метушилися перелякані напівголі раби-куховари; мекаючи, розбігалися з галявин газелі; сідало сонце, від пахощів лимонних дерев ще важчим ставало повітря, сповнене випарами спітнілої юрби.
Тут було всілякого люду; лігури, лузітанці, балеарці, негри і втікачі з Риму. Поруч із важкою дорійською говіркою чути було гуркітливі, немов бойові колісниці, звуки кельтських слів, а іонійські кінцівки стикалися з приголосними племен пустелі, пронизливими, як шакалячий крик. Грека можна було впізнати по тонкому стану, єгиптянина — по високих плечах, кантабра — по дебелих литках. Карійці гордовито помахували пір'ям своїх шоломів; каппадокійські лучники соком із трав понамальовували собі на тілі великі квіти; кілька лідійців, одягнених у жіноче вбрання, сідали до столу в пантофлях, із сережками в вухах. Інші задля свята понамазувалися кіновар'ю і скидались на коралові статуї.
Вони попростягалися на подушках, їли, позгинавшись навкруг великих блюд, або, лежачи на животі, брали шматки м'яса й, зіпершись на лікті, поїдали його в спокійній позі лева, що жере свою здобич. Ті, хто приходив пізніше, стояли під деревами, дивилися на низькі столи, до половини закриті пурпуровими скатертями, і чекали на свою чергу.
Гамількарових кухонь було не досить, і рада прислала рабів, посуд, бенкетні ложа; посеред саду, ніби на бойовищі, коли спалюють мертвих, палали багаття, на яких смажились цілі бики. Разом із хлібинами, посипаними ганусом, лежали грубезні круги сиру, тяжчі від залізних дисків, а келихи, повні вина, і чаші, повні води, стояли поміж квітами в кошиках із золотого філігранну. У всіх сяяли очі з радості, що нарешті можна буде наїстися досхочу; подекуди вже й пісень заводили.
Спершу їм подано на тарелях із червоної глини, оздоблених чорними малюнками, птиць у зеленій підливі, а тоді — черепашок усіх видів, які лиш водяться біля карфагенських берегів, юшок пшеничних, квасоляних та ячних і слимаків з тмином на бурштинових тарелях.
Потім понаставлювано всякого м'ясива: засмажених антилоп із рогами, павичів у пір'ї, цілих баранів, стушкованих в солодкому вині, окости верблюдиць та буйволів, їжаків у підливі з риб'ячих нутрощів, смажених цикад і маринованих ховрахів. У мисках із тамрапанського дерева плавали в шафрані великі шматки сала. Все те було залите розсолом, приправлене трюфелями та асафетидою. Купи плодів валилися на медові пироги; не забуто й тих маленьких, череватих, з рожевою шерстю песиків, що їх відгодовують маслиновими вичавками,— карфагенська страва, огидна іншим народам. Несподіваність нових страв збуджувала жадобу. Галли з довгим волоссям, зв'язаним на тімі, виривали один в одного кавуни та лимони і поїдали їх із лушпайками. Негри, зроду не бачивши лангуст, дряпали собі обличчя їхніми червоними клешнями. Греки, голені, біліші за мармур, кидали назад себе недоїдки зі своїх тарілок, а бруттіумські пастухи у вовчих шкурах мовчки їли, уткнувшись у миски.
Западала ніч. Зняли намети в кипарисовій алеї і принесли смолоскипи. Тремтливе полум'я нафти, що горіла в порфірових вазах, сполохало на кедрових верхів'ях мавп, присвячених Місяцеві. їхнє верещання вельми втішало вояків.
Довгасті відблиски полум'я тремтіли на мідних панцерах. Оздоблені самоцвітами таці грали всіма барвами. Опуклі дзеркальні вінця чаш множили побільшені відбитки речей. Збившись довкола них, вояки зачудовано дивилися на себе і, втішаючись, кривили обличчя. Вони перекидалися через столи дзиґликами зі слонової кості та золотими лопатками. Хилили грецькі вина, що їх тримають у бурдюках, кампанські вина, поналивані в амфори, кантабрійські вина, привезені в бочках, вина з ююби, з цинамону та лотоса. Вина того порозливано по землі, аж слизько було ходити; поміж деревами здіймався м'ясний дух та випари людського тіла. Чулося воднораз і плямкання, і гамір, і співи, і брязкіт келихів, і хряск битих на череп'я кампанських ваз, і мелодійний дзенькіт великого срібного блюда.
Що міцніше впивалися вояки, то більше їм згадувалося, який несправедливий до них Карфаген. Республіка, виснажена війною, дала зібратися в місті всім загонам, що повернулися з походу. Гіскон, який командував найманим військом, з обачності посилав їх невеличкими частинами, щоб полегшити розрахунки з ними, а рада сподівалася, що вони хоч би чимось та поступляться перед нею. І тепер її члени лихі були на найманців, бо не мали чим їм заплатити. Цей борг, та ще три тисячі двісті евбейських талантів, що їх вимагав Лутацій, переплуталися в народній уяві, і Карфаген вважав найманців за таких самих ворогів, як і римлян. Вояки це розуміли, і їхнє обурення виливалося в погрозах та бешкетах. Нарешті вони запитали дозволу зібратися, щоб відсвяткувати одну зі своїх перемог, і партія миру погодилась на те, аби тільки помститися на Гамількарові, що так наполегливо стояв за війну. Війна скінчилася всупереч його волі, і він, зневірившись у Карфагені, передав командування найманцями Гісконові. Віддаючи палац Гамількара під вояцький бенкет, карфагенці перекладали на нього частку ненависті, що палала проти них. До того ж витрати на учту були величезні, і майже всі вони лягали на Гамількара.