Брисько виє — од холоду та з голоду.
Виє на Місяць.
Тоді не витримує, скочується до рундука, шкрябається у двері, виє під вікнами.
Десь по довгім валуванні в сінцях гримкотять, двері прочиняються. На порозі — Марія.
— А щоб тебе покрутило та поломило, щоб од тебе й кісточки не лишилося! Що ж мені, бідній, з тобою чинити? І привів же тебе Іван на мою погибель. Чи тебе в самий Пітер одвезти і там прип'яти? Іди вже, злидото, хоч і пес, а душа — не камінь, жалко... Коли б то вона була, та зайва картоплина...
Брисько шмигає між Маріїних ніг. У закутку, де колись коза мешкала, — його місце. Згортається в клубок, хвостом прикривається — дрімає, радий, що, нарешті, вдома.
Але й крізь сон Бриськові ще довго привиджується студений зимовий ліс.
Була неділя.
У Філарета по сніданку пили чай, заварений вишневі гіллям.
— Хто в моїм дворі — одна сім'я, — казав Філарет. – У мене все по-простому, по-доброму. Нема того, щоб за столом: ти — наймит, а я — господар. Живіт кожного — і бідного і багатого — однаково їсти просить.
Сиділи за одним столом, на кухні: господар з господинею, два наймити і наймичка, що біля свиней та корів ходила. Самовар стояв поруч Філаретихи. Біля кожного глиняна чашка й блюдце. Зі стелі, на ниточці, звисала грудочка рафінаду. Після п'ятого ковтка тулили ту грудочку по черзі до рота, одкусували на півнігтя, скраєчку, і знову звучно, смачно сьорбали.
Колись, ще до війни, Філарет інакше робив — пускав грудку цукрової голови по колу. Але хіба встежиш за всіма: один — раз куснув, інший — двічі встиг, третій притримав за губою та знову до цукру. А коли на ниточці — ніякої брехні, все по-чесному, все перед очима. Раз кусни скраєчку — п'ять повних ковтків зроби, тільки тоді до нитки тягнись. Ласий до солодкого народ пішов. Філаретів батько, бувало, раз лизне, а всю чашку видудлять. Зате з цукром.
"У кого ще ти чай з цукром питимеш? — казав Філарет, коли наймав батраків. — Не життя, а рай".
Пили чай зимовими недільними ранками довго, вперто, до сьомого поту. Аж доки господар не впивався донесхочу. Бо що батько покійний застерігали Філарета:
"Дивись по наймиту, як він чай п'є. Хто наробився, припотів біля хазяїнового майна, того й на воду тягне. А хто ліньки-бриньки, той ледь чашку здолає. Такого гайдамаку жени в три шиї. Недужий, і до роботи кишка тонка".
– Кушнір приїхав! — раптом мовила, зиркаючи у вікно, Філаретиха без радості, але й без лихого слова — ждала, як чоловік поведеться.
Філаретові, звісно, кожен гість, як ніж до горла,— пригощати доведеться. Але зараз свіжа людина, та ще Кушнір! – гостинно просимо. Що там у селі, у широкому світі чувати? Докочуються якісь відголоски, лихі, тривожні, а не знаєш, не відаєш, що й до чого. Одне метикуєш — не на добро.
Хазяїн підводиться з-за столу, хреститься, надіває шапку і йде до дверей стрічати гостя.
"Як не верти, — товчеться в голові, — а горохвяників подати треба, і сала кусень до горохвяників, ні, півкусня вистачить, сам тільки пригублю..."
Кличе в сіни дружину й шепоче на вухо:
— Сала візьми мерзлого півкусня, тільки там у діжці моя помітка, до місця прилаштуй. І горохвяників спечи, тільки не по одному подавай, не відразу, а хай трохи вичахнуть. Бо він до горохвяників ласий, гарячих дюжину втріскає...
Чи вельми вже виголодніла Любка, чи й справді така смачна та картопля, аж тане в роті. Варена, в лушпинні, ще и підмерзла трохи під полом, від того солодка, наче буряковий узвар. Тільки що з тих трьох картоплин Іванкові — ніби корова язиком злизала. Пальці обсмоктав і Любці до рота заглядає. Звичайно, він і на зріст більший, і дужіший, йому більше треба. Любка ламає одну картоплину, віддає половину братові. Всередині картопля сипка, наче молодий сніжок або цукристе яблуко — хоч язиком лижи. Любка заплющує очі, згадується літо, яблука з Філаретового саду, походи разом з Бриськом до лісу, по горіхи.
— Ма, ма!
— Чого тобі?
— А ви Бриська годували?
— Хай він здохне, твій Брисько! Де я на всіх вас настачу?
Любка затискує в долоні шматочок картоплини, й не лиже, згадує вічно голодні Бриськові очі. Вона чула, як пес вночі шкріб двері, добивався в хату, певно, дуже холодно було. І де це він загулявся, припізнився? Любка звечора питала матір, а та одне твердить: повіявся кудись, повіявся. Далеко, мабуть, віявся, бо тільки пізно вночі вернувся.
— Мамо, а де вчора Брисько так довго бігав?
— Вовків у лісі, мабуть, колошкав.
— А вовки його не з'їдять?
— Кому така здохлятина треба? Самі кістки.
— А він голодний?
— Зараз усі голодні.
Любка якусь хвилю думає, тоді кидає на голову мат рину хустку, біжить у сіни.
— Ти куди босоніж? Я ось полізу на піч, так ти й в біжиш у моїх бахилах.
— Я зараз, — відмахується дівча.
У сінях сутінково, годі й побачити одразу Бриська, але він кидається їй на груди, лиже обличчя, аж повискує од радості. Любка, стрибаючи з ноги на ногу — мерзла земля; боляче штирхає в підошви, — чухає псові між вух, потім кладе на Бриськового язика шматочок бульби:
— Це — тобі, а то ще мені лишилось...
Пес ковтає, ніби й не було нічого на язиці. І знову — до обличчя дівчини.
— Горе ти моє, — зітхає Любка, зовсім, як мати. — Хіба ж тебе нагодуєш? Візьми ще й цей шматочок. Мати на обід борщу з капустою наварила, олією посмаченого, то я вже зачекаю, в звичку...
Випростує долоню, Брисько злизує залишки бульби, і в цей час дівчина помічає, що хатні двері прочинені і мати дивиться на неї. Але цього разу не кричить, не свариться. Тільки важко зітхає.
— Іди вже до хати, бо застудишся.
Любка стрибає через поріг, хукає на руки, а ногами — під коц, що на лежанці, швидше відійдуть.
— Ти б до Кириків пішла, — каже по довгій задумі мати. — Там сьогодні дівчата з усього хутора збираються.
— А в що я взуюся? — радіє Любка несподіваній материній ласці.
— Я свої шкарбуни віддам, — чомусь одводить вбік очі Марія. — Сьогодні ж неділя, нікуди не треба йти. Взувайся швиденько. Тільки Бриська з сіней не випускай, бо надворі йому кепсько прийдеться, сьогодні мороз лютий.
— Гаразд, мамо!
Кушнір горохвяників не їсть, наливки не п'є. Сидить, мов стара сова за світла на в'язку: тільки очима круглими водить. То на вікна, то на двері.