По цих словах, що зірвалися з Серафітиних вуст, наче з вуст якоїсь іншої Агар у пустелі, але які, проникаючи в чиюсь душу, надихали її, наче стріли, кинуті вогненним Словом Ісаї, Серафіта враз замовкла, мовби збираючись з останніми силами. Ні Вільфрід, ні Мінна не наважились заговорити. Раптом вона підвелася, наготувавшись померти.
— Душо всіх речей, о Боже мій, як я люблю тебе в ім’я тебе самого! Ти, Суддя й Отець, осягни мою пристрасть, вона виміряється тільки своєю безмежною добротою! Дай мені твоєї сутності й твоїх якостей, щоб я став для тебе ще кращим! Забери мене, аби я більше не був сам собою. Якщо я не досить чистий, то знову проведи мене через чистилище! Якщо я зроблений з міцного матеріалу, зроби з мене годувальний Леміш або переможний Меч! Пошли мені страшну муку, в якій я міг би проголосити твоє Слово. Якщо ти відкинеш мене, я змирюся з твоїм присудом. Якщо надмір любові до тебе спонукає мене відмовитись від тяжкої, терпеливої роботи, візьми мене на свій вогненний віз! Чи ти подаруєш мені перемогу, чи нові муки, будь благословенний! Адже страждати за тебе — це теж перемога! Бери, вихоплюй, виривай, неси мене! А якщо на те воля твоя, то відкинь мене! Ти любий наш, ти не вмієш чинити зло. Ох! — скрикнув Серафітус після паузи. — Пута рвуться! Чисті духи, священна паство, вийдіть з безодень, летіть над променистими хвилями! Настав час, ходіть, збирайтеся до гурту! Заспіваймо перед воротами Святилища, наш спів розвіє останні хмари. Поєднаймо наші голоси, щоб привітати світанок Вічного Дня! Ось досвіток Справжнього Світла! Чому я не можу взяти з собою своїх друзів! Прощавай, бідолашна земле! Прощавай!
VII
СМЕРТЬ
Цей останній спів виражався не словами, не поглядом, не жестом, ані жодним іншим із тих знаків, до яких удаються люди, ділячись думками, а так, як душа розмовляє сама з собою; адже тієї миті, коли Серафіта прибрала свою справжню подобу, її думки більше не були рабинями людських слів. Несамовита сила її останньої молитви порвала пута, що сковували Серафіту. її душа, наче біла голубка, затрималась на мить на тілі, вичерпане єство якого ось-ось мало зникнути.
Поривання її Душі до Неба так передавалося Вільфрідові й Мінні, що вони навіть не помітили Смерті, зате побачили яскраві іскри Життя. Коли Він, підвівшись, повернувся до сходу, вони поставали навколішки й розхвилювалися. їхні серця сповнилися страхом перед Господом, який удруге творив людину й купав її у своїй багнюці. їхні очі більше не бачили земних речей, і перед ними з’явилося небесне сяйво. Хоча вони тремтіли перед Богом, як тремтів дехто з тих ясновидців, що їх люди називали пророками, Вільфрід і Мінна лишалися самими собою в промінні, де сяяла велич Духа.
Пелена плоті, що досі приховувала його від них, непомітно випарувалась, і перед ними з’явилася Божа сутність.
Вільфрід і Мінна були в сутіні Аврори, що сходила, її слабкі відблиски наближали їх до тієї миті, коли вони, самі не помираючи, побачать Справжнє Світло, почують Живе Слово Боже.
Опинившись у такому стані, вони обоє почали осягати ту невимірну різницю, що існує між земними речами й небесними.
Життя, на борту якого вони міцно притиснулись одне до одного, тремтячи й сяючи, наче діти, що ховаються від пожежі, не мало само по собі ніякого глузду. Уявлення, які послужили їм вираженням їхнього видіння, були в усьому мигцем ними побаченому тим, чим можуть бути почуття людини в її душі, що її матерія огортає божественною сутністю.
Дух ширяв над ними, він не мав запаху, був мелодійний, хоч і беззвучний; там, де вони опинилися, не було ні поверхні, ні закутків, ні повітря. Вони більше не наважувалися ні спитати в нього про щось, ні дивитися на нього, почували себе в його тіні, як почувають себе люди під пекучим промінням тропічного сонця, коли бояться підвести очі, щоб не втратити зору.
Вони усвідомлювали самих себе біля нього, але не могли собі пояснити, чому сиділи, наче вві сні, на межі між Видимим і Невидимим, чому більше не бачили Очевидного й чому помічали Невидиме.
Вони думали: "Якщо він торкнеться нас, ми помремо!" Але Дух був у нескінченності, вони не знали, що ні час ні простір більше не існують у нескінченності, що вони відокремлені від Нього безоднями, хоч, здавалося, були біля нього.
Їхні душі не були готові цілком засвоїти властивості цього Життя, вони тільки володіли тим невиразним сприйняттям його, що відповідало їхній слабкості.
Інакше кажучи, коли прийшло Живе Слово Боже, чиї далекі звуки долинули до їхніх вух і чий зміст запав у їхні душі, як життя поєднується з плоттю, їх цілком поглинуло це Слово, як поглинає сніп соломи вогняний вихор.
Тож вони бачили тільки те, що їхня природа, підтримувана силою Духа, дозволяла їм бачити; вони чули тільки те, що могли чути.
Незважаючи на цей темперамент, вони здригнулися, коли пролунав Голос страждальної душі, спів Духа, який чекав на життя й благав його криком.
Цей крик пронизав їх холодом до самих кісток.
Дух стукав у Святі Ворота. "Чого ти хочеш?" — спитав Хор, запитання якого луною відбилося в усіх світах. — "Піти до Бога". — "Ти переміг?" — "Я переміг плоть стриманістю, я переміг фальшиве слово мовчанням, я переміг лженауку покірністю, я переміг гордість милосердям, я переміг землю любов’ю, я віддав свою данину стражданням, я очистився, пройшовши через вогонь віри, я прагнув жити молитвою: я чекаю, поклоняючись, я упокорений".
Не було чути ніякої відповіді.
— Благословенним будь, Боже, — сказав Дух, гадаючи, що його проженуть.
У нього покотилися сльози й упали росою на двох укляклих на коліна свідків, що тремтіли перед Божим судом.
Нараз сурми засурмили про Перемогу, яку отримав Ангел у цьому останньому випробуванні, і це сурмління відбилося луною в довколишніх просторах, наповнивши їх і так сколихнувши Всесвіт, що аж Вільфрід і Мінна відчули себе дуже крихітними. Вони тремтіли, збуджені тугою, викликаною страхом перед тією загадковою подією, що мала статися.
І справді, почався величезний рух, наче в похід вирушали вічні легіони, шикуючись спіраллю. Світи кружляли, схожі на хмари, що їх підхоплює шалений вітер. Усе відбувалося швидко.