"Якби ця обіцянка могла вас утішити,— відказала вона сміючись,— я радо запевнила б вас, що не належатиму нікому".
"Та ви ж ображаєте самого Бога,— перебив я,— і будете за це покарані! Колись ви лежатимете на канапі, нездатна терпіти яскраве світло й гамір, приречена жити ніби в домовині, й спізнаєте нечувані муки. Коли шукатимете причину цих повільних, заслужених тортурів, згадайте ті страждання, які ви так щедро розсипали на своєму шляху! Посіявши всюди прокляття, ви пожнете тільки ненависть. Ми самі власні судді, кати правосуддя, що панує на землі й стоїть вище за суд людський, але нижче за Суд Божий".
"Ох, яка ж я, певне, злочинниця, що не кохаю вас! — сказала вона сміючись.— Та чи це моя вина? Ні, я вас не кохаю: ви чоловік, і цього досить. Я щаслива в самоті, нащо ж мені віддавати своє життя — егоїстичне, коли ваша ласка,— за примхи володаря? Подружжя — це таїнство, в якому ми причащаємось тільки до прикрощів. Крім того, діти дратують мене. Хіба я не попередила вас чесно, яка в мене вдача? Чому ви не хочете вдовольнитись моєю дружбою? Я б хотіла мати змогу зцілити ті рани, яких завдала вам, не порахувавши ваших грошей; я ціную всю велич ваших жертв, та за вашу відданість, вашу делікатність можна відплатити тільки любов'ю, а я люблю вас так мало, що ця сцена мене тільки прикро вразила".
"Я відчуваю, який я смішний, пробачте мені,— сказав я смиренно, нездатний стримати сльози.— Я люблю вас так, що для мене солодкі й ваші жорстокі слова. О, якби я міг засвідчити кохання до вас усією своєю кров'ю!"
"Всі чоловіки кажуть нам більш-менш уміло ці класичні фрази,— засміялась вона.— Та виявляється, що вмерти біля наших ніг дуже важко, бо я всюди зустрічаю цих живих мерців. Уже північ, дозвольте мені лягати спати".
"А через дві години ви вигукнете: "Господи!" — сказав я.
"А, позавчора! Так...— знову засміялась вона.— Я тоді подумала про свого біржового агента: я забула сказати йому, щоб поміняв п'ятипроцентні папери на трипроцентні, а вдень же курс трипроцентних упав".
Я втупивсь у неї з люттю в очах. Ох, часом злочин може стати поемою, це я зрозумів у ту хвилину. Найпалкіші освідчення, напевне, не були для неї новиною, і вона вже забула мої сльози й слова.
"А за пера Франції ви б вийшли?" — холодно спитав я.
"Можливо — якби він був герцог".
Я взяв капелюха й попрощався.
"Дозвольте провести вас до дверей",— сказала вона з нищівною іронією в тоні, в жесті, в нахилі голови.
"Пані..."
"Що, пане?"
"Я вас більше не побачу".
"Сподіваюся",— відповіла вона, гордовито мотнувши головою.
"Ви хочете стати герцогинею? — спитав я, охоплений шаленством, яке той рух збудив у мені.— Ви шалієте за титулами й почестями? Що ж, тільки дозвольте мені кохати вас, веліть моєму перу писати, а моїм устам говорити тільки ради вас, станьте таємною основою мого життя, моєю зіркою! Згодьтесь вийти за мене, тільки коли я стану міністром, пером Франції, герцогом. Я стану всім, чим тільки ви захочете".
"Ви недарма вчились у доброго адвоката,— усміхнулась вона,— у вашій промові є запал".
"За тобою — теперішнє,— вигукнув я,— а за мною — майбутнє! Я втрачаю тільки жінку, а ти — ім'я й родину. Час помститься за мене: тобі він принесе бридоту й смерть у самоті, а мені славу!"
"Дякую за ефектне закінчення!" — сказала вона, стримуючи позіх і виказуючи всім виглядом бажання більш не бачити мене. Я вмовк. Глянув на неї ненависно й пішов геть. Треба було забути Феодору, зцілитись від безумства, повернутись до праці в самоті або померти. І я поставив собі надзвичайне завдання: докінчити початі твори. П'ятнадцять днів я не виходив з мансарди, кожну ніч просиджував за роботою. Попри всю рішучість і натхнення розпачу, я працював важко, ривками. Муза відлетіла. Я не міг прогнати осяйного й глузливого привиду Феодори. Кожну думку здоганяла інша, хвороблива думка, якесь невиразне бажання, жахливе, ніби докір сумління. Я поводився, як фіваїдські самітники78. Хоча й не молився, як вони, але, як вони, жив у пустелі й розривав свою душу, як вони рили печери. Я ладен був підперезатися поясом з колючками, аби перебити фізичним болем біль душевний.
Одного вечора до мене в кімнату зайшла Поліна.
"Ви ж убиваєте себе,— благально мовила вона.— Треба виходити, бачитися з друзями".
"Ох, Поліно, ви правду сказали. Феодора мене вбиває, я хочу вмерти. Життя для мене нестерпне".
"Хіба на світі більш нема жінок? — відказала вона, всміхнувшись.— Нащо ви так себе мучите? Життя коротке!"
Я отупіло дивився на Поліну. Вона вийшла. Я й не помітив, як вона пішла, я чув її голос, але не розумів слів. Невдовзі я зібрався віднести рукопис спогадів своєму замовцеві. Поглинутий своєю пристрастю, я не думав про те, як можна жити без грошей, я тільки знав, що чотирьохсот п'ятдесяти франків, які я мав одержати, вистачить на сплату боргів; отож я пішов по платню й зустрів Растіньяка. Той сказав, що я змінився, схуд.
"З якої лікарні ти вийшов?" — спитав він.
"Ця жінка мене вбиває,— відповів я.— бо я не можу ні зневажати її, ні забути".
"Краще вже вбити, тоді ти перестанеш мріяти про неї",— сміючись, вигукнув він.
"Я вже думав і про це,— сказав я.— Не раз я тішив себе думкою про злочин — ґвалт, чи вбивство, чи й те й друге, але насправді я до цього не здатен. Графиня — чарівне страховище, вона благатиме милосердя, а не кожен з нас Отелло!"
"Вона така, як усі жінки, що їх ми не можемо здобути",— перебив мене Растіньяк.
"Я божеволію! — вигукнув я.— Інколи я чую, як божевілля виє в мене в голові. Думки мої — наче привиди, вони танцюють переді мною, а я не можу впіймати жодної. Краще вмерти, ніж так жити. І я сумлінно шукаю найкращого способу припинити цю боротьбу. Йдеться вже не про живу Феодору, Феодору з передмістя Сент-Оноре, а про оцю Феодору, що тут,— сказав я й постукав себе по лобі.— Якої ти думки про опій?"
"Ет! Жахливі муки",— відповів Растіньяк.
"А газ?"
"Паскудство!"
"А Сена?"
"І сітки, і морг занадто брудні".
"А куля з пістолета?"
"Не влучиш — тільки скалічишся. Слухай-но,— повів він далі,— я, як і всі юнаки, думав про самогубство. Хто з нас до тридцяти років не вбивав себе двічі-тричі? Я не знайшов нічого кращого, як витратити життя на втіхи. Поринай у глибоку розпусту, так ти вб'єш і свою жагу, і себе. Нездержливість, любий, цариця всіх смертей. Чи не призводить вона до раптової апоплексії? А це той постріл з пістолета без промаху. Оргії дають нам усі фізичні насолоди, це той самий опіум, тільки дрібняками. Силуючи нас пити понад міру, бенкет кидає нам виклик на смертний бій. Чи ж бочка мальвазії герцога Кларенса79 не смачніша за намул у Сені? Коли ми чесно сповзаємо під стіл, чи це не та сама млость від чаду? А коли нас підбирає поліція і ми лежимо на холодних нарах у буцегарні, чи не зазнаємо тоді ми всіх утіх моргу, опріч хіба здутого, тугого, синього, зеленого живота, зате зі свідомістю кризи? Е,— провадив він,— це довге самогубство, не те що смерть збанкрутілого бакалійника. Гендлярі зганьбили річку — вони стрибають у воду, щоб розжалити кредиторів. Бувши тобою, я б умер вишуканіше. Коли хочеш створити новий вид смерті, то бийся з життям так, як я сказав,— я буду твоїм секундантом. Мені нудно, я розчарований. Та ельзаска, що її за мене сватають, має на лівій нозі шість пальців, я не можу жити з такою жінкою! Усі ж дізнаються й сміятимуться з мене. В неї всього вісімнадцять тисяч франків ренти, і статки її меншають, а пальців прибуває. Хай йому біс! Живімо, як шаленці, то, може, наскочимо зопалу на щастя!"